Мажори відправили його сина в лікарню і думали, що відкупляться! Вони не знали, що цей тихий батько — ветеран спецназу…

— Авжеж. Я в органах понад двадцять років. Я бачив, як працюють ці схеми сотні разів. Ці хлопці вийдуть абсолютно сухими з води. Їхні батьки вже “порішали” всі питання на вищому рівні. Мені справді шкода, Максиме Сергійовичу. Але якщо не станеться дива, законним шляхом ви їх не дістанете.

Максим повільно, ледь помітно кивнув.

— Я почув вас, Тарасе.

— Я дуже сподіваюся, що ви не плануєте наробити дурниць, — поліцейський пильно і з напругою вдивлявся в очі колишнього військового. — Я пробив вас по базах. Я бачив ваш послужний список у ССО. Я чудово знаю, на що здатні люди з вашою підготовкою. Але це Київ. Тут правлять великі гроші. Ви не зможете виграти цю війну самотужки.

— Невже?

Ковальчук витримав його важкий, пронизливий погляд.

— Про що б ви зараз не думали — не варто. Хоча б заради вашого сина. Йому зараз потрібен батько поруч, а не батько у СІЗО.

Після того, як слідчий пішов, Максим повернувся до палати Іллі. Очі хлопця знову були розплющені.

— Привіт, сину, — тихо і максимально м’яко прошепотів Максим. — Ти обов’язково одужаєш. Я тобі обіцяю.

Погляд Іллі зупинився на обличчі батька. У ньому читалося щось складне. Впізнавання, відлуння пережитого болю і якесь німе, тривожне запитання. Максим обережно погладив його по плечу.

— Ні про що не хвилюйся. Просто зосередься на тому, щоб набиратися сил. Усе інше я вже вирішив.

Тієї ж ночі, рівно через 72 години після нападу на Іллю, перший із сімох хокеїстів сам опинився на лікарняному ліжку.

Владлена Корнієнка знайшли без свідомості в його власному елітному позашляховику близько опівночі. Машина стояла закинутою на пустирі біля недобудованого торгового центру на околиці міста.

Характер його травм вразив навіть досвідчених лікарів швидкої допомоги. Обидві його кисті були виведені з ладу, а ключові зв’язки правого коліна — повністю розірвані. При цьому не було знайдено жодних слідів використання зброї чи тупих предметів. Це не було банальне побиття. Це була системна, професійна, хірургічно точна робота людини, яка досконало знає анатомію і володіє навичками рукопашного бою елітного рівня. Жодних свідків. Жодних записів із реєстраторів. Жодної краплі чужої ДНК.

Владлен, звісно, одужає і зможе нормально ходити. Але його професійна кар’єра у великому спорті завершилася назавжди тієї ж ночі.

Ще через шість годин Артура Звягінцева знайшли в майже ідентичному стані на парковці закритого нічного клубу. Він також був без тями і мав точнісінько такі ж пошкодження: ювелірно травмовані суглоби рук та колін. Травми, які з часом загояться для звичайного життя, але назавжди закриють йому шлях на льодову арену.

До полудня наступного дня швидка з виттям сирен забрала Дениса Коцюбу…

Потім настала черга Олега Тарасенка та Павла Ігнатенка. Останніми, вже ближче до вечора, до травматологічних відділень різних лікарень Києва привезли Романа Шевчука та Ігоря Савченка.

Усі семеро — менш ніж за 72 години. Усі з абсолютно ідентичними пошкодженнями суглобів, які назавжди ставили хрест на професійному хокеї. І жоден із них не міг пригадати, що саме сталося. Вони лише плутано, тремтячи від страху, розповідали слідчим про те, як до них із темряви раптово наблизилася якась тінь, а далі — повна порожнеча, аж поки вони не прокидалися від нестерпного болю.

Жоден із “недоторканних” юнаків не зміг хоча б приблизно описати нападника. Поліція не мала жодної зачіпки, жодного відбитка. Мажори були паралізовані первісним жахом, їхні впливові батьки кипіли від безсилої люті та піднімали на вуха всі свої зв’язки, а столиця гула. Київські телеграм-канали та новинні пабліки розривалися від повідомлень про “Справу сімки”. У коментарях вирували найрізноманітніші теорії: від кримінальних розбірок за контроль над спортивним бізнесом до появи міського месника.

Усі ці три дні Максим безперервно перебував у клініці поруч із Іллею, стан якого невпинно покращувався. Лікарі нарешті прибрали дихальну трубку. Ілля вже міг говорити, хоча голова все ще боліла. Тепер медики були налаштовані набагато оптимістичніше: незворотних пошкоджень мозку не виявили, хоча попереду на хлопця чекала тривала реабілітація.

Слідчий Тарас Ковальчук знову з’явився на порозі палати вранці шостого дня. Він виглядав так, ніби не спав щонайменше тиждень.

— Де ви були протягом останніх сімдесяти двох годин? — одразу, без зайвих вступу та привітань запитав поліцейський.

— Тут. Зі своїм сином. Можете запитати в будь-якої медсестри на поверсі, або перевірити камери відеоспостереження вашої ж поліцейської охорони на вході, — спокійно відповів Максим, відриваючись від книги.

— Я вже запитав і перевірив, — Ковальчук примружився, пильно вивчаючи обличчя колишнього військового. — Вони всі в один голос підтверджують, що ви майже не відходили від ліжка. І на камерах ви є.