Мажори відправили його сина в лікарню і думали, що відкупляться! Вони не знали, що цей тихий батько — ветеран спецназу…
Наступного ранку, рівно о шостій нуль-нуль, Максим переступив поріг закритого спортивного комплексу “Преміум-Спорт”. Згідно з розкладом, який він склав на основі відкритих даних із соцмереж, Владлен Корнієнко мав бути саме там. І розвіддані не підвели.
Капітан юнацької хокейної збірної спокійно тиснув від грудей важку штангу в зоні вільних ваг, тоді як його друзі голосно й показово підбадьорювали “лідера”. На Владлені була дорога компресійна футболка і зухвала посмішка людини, яка вважає себе володарем світу.
Помітивши Максима, який повільно наближався до їхньої зони, юнак не зніяковів. Навпаки, він криво і зневажливо вишкірився.
— О, ви ж батько того… Іллі, так? Сподіваюся, малому там краще. Знаєте, спорт і взагалі життя — штука небезпечна. Іноді трапляються прикрі випадки.
Максим зупинився за кілька метрів, спостерігаючи за ним з абсолютно незворушним, кам’яним обличчям. Дружки Владлена, серед яких Максим одразу ідентифікував Артура Звягінцева та Дениса Коцюбу, миттєво згуртувалися навколо свого ватажка. Класична стадна психологія. Захисна і водночас агресивна стійка.
— Ми просто трохи поштовхалися після тренування, — продовжив Корнієнко, відчуваючи за спиною підтримку своєї “зграї”. — Ваш малий виявився занадто гострим на язик, почав качати якісь свої права. Ситуація трохи вийшла з-під контролю.
Він легко змахнув рушником, витираючи піт з обличчя.
— До весілля заживе. Може, тепер він хоч засвоїть життєвий урок: не варто розкривати рота на людей, які стоять на кілька щаблів вище за нього.
— Людей, які стоять вище за нього, — повільно, майже по складах, луною відгукнувся Максим.
— Саме так. Людей, у яких є реальне майбутнє. Тих, хто має вагу в цьому місті, — Владлен з гуркотом кинув штангу на стійки і випростався. Зі зростом під метр дев’яносто і міцною статурою хокеїста він виглядав як справжня статуя, вилита з м’язів, дорогих протеїнів та безмежної юнацької пихи. — Батькові адвокати вже все залагодили. Слідчий може хоч луснути, але нам нічого не буде. Це юнацькі розбірки, максимум — догана від школи для галочки. Наступного року ми всі поїдемо вчитися і грати до Європи, а ваш малий все ще буде сьорбати бульйон через трубочку. Змиріться з цим.
Звягінцев голосно і гидливо зареготав. Коцюба по-братськи стукнувся з Корнієнком кулаками.
“Вони просто грають на публіку”, — машинально відзначив про себе Максим. Вимахуються перед купкою інших відвідувачів залу та адміністраторами, які з неприхованою нервозністю спостерігали за цією сценою, боячись втрутитися.
Максим розвернувся і спокійно пішов геть, не промовивши у відповідь жодного слова. Крокуючи до свого позашляховика, він професійним, чіпким поглядом просканував простір: зафіксував сліпі зони камер спостереження на парковці, оцінив кількість виходів. Він також краєм ока помітив, як менеджер клубу гачкоподібно зігнувся над стійкою рецепції, гарячково комусь телефонуючи — напевно, батькам цих мажорів.
Чутки поповзуть містом зі швидкістю світла: батько побитого хлопця прийшов качати права, але злякався їхньої чисельної переваги, проковтнув образу і зрозумів своє місце. Чудово. Нехай саме так і думають. Це дасть йому необхідний час.
Наступні три дні Максим присвятив виключно польовій розвідці. Він їздив повз їхні розкішні маєтки в Конча-Заспі та Козині, вивчав графіки приватної охорони, фіксував маршрути пересувань. Усі семеро “героїв” спокійнісінько дотримувалися свого звичного розкладу: гімназія, тренування, вечірні тусовки в закритих закладах. Вони почувалися абсолютно безсмертними.
Того ж вечора Максим навідався до котеджного містечка, де мешкав директор гімназії Артем Винниченко. Не для розбірок — виключно для збору компромату. Будинок чиновника від освіти вражав розмахом. Крізь величезні панорамні вікна, які той навіть не спромігся закрити ролетами, Максим чітко бачив, як директор неспішно розпиває дороге вино в компанії дуже молодої жінки. І це стовідсотково була не його законна дружина, портрет якої стояв у нього на робочому столі. Максим зробив серію якісних, деталізованих знімків на камеру з потужним телеоб’єктивом. Папка з козирями поповнилася.
На четвертий день Ілля нарешті ненадовго розплющив очі. Він ще не міг говорити через дихальну трубку, але зміг слабко, ледь відчутно стиснути руку батька. Лікарі обережно назвали це “першим серйозним проривом”. Максим же назвав це для себе вагомою причиною бути вкрай, просто хірургічно обережним і холодним у тому, що мало розпочатися цієї ночі.
Пополудні до лікарні завітав слідчий Тарас Ковальчук. Його вигляд був ще більш похмурим, ніж під час їхньої першої зустрічі.
— Прокуратура відмовляється давати хід справі. Вони вимагають більше доказів, — прямо заявив слідчий, важко опускаючись на стілець у коридорі. — Покази всіх сімох мажорів збігаються до найменших ком. Їхні адвокати вибудували ідеальну лінію “вимушеної самооборони”.
Ковальчук дістав хустинку і витер втомлене обличчя.
— А знаєте, що найцікавіше? Сервери “Нової Генерації”, на яких зберігалися записи з камер відеоспостереження заднього двору, якимось магічним чином “згоріли через перепад напруги” саме в той часовий проміжок, коли били вашого сина.
— Який зручний збіг обставин, — крижаним тоном зауважив Максим.
