Мажори відправили його сина в лікарню і думали, що відкупляться! Вони не знали, що цей тихий батько — ветеран спецназу…

Двадцять років служби в елітному підрозділі Сил спеціальних операцій залишають на людині відбиток, який неможливо змити жодним цивільним життям. Максим Гончар досконало опанував мистецтво сну, під час якого мозок ніколи не вимикався повністю. Навіть тепер, через кілька років після цілком заслуженого виходу у відставку, найменша зміна в навколишньому просторі миттєво виривала його зі стану спокою.

Коли телефон на тумбочці коротко і різко завібрував рівно о 14:47, це не було простою випадковістю. Для натренованої психіки ветерана це прозвучало як бойова тривога.

Він кинув блискавичний погляд на екран. Дзвонили з гімназії, де навчався його син Ілля. Був розпал навчального дня.

— Пане Гончар? — голос жінки на іншому кінці зв’язку помітно тремтів, вона ледь стримувала паніку. — Це Тетяна Миколаївна, класний керівник. З Іллею… сталася біда. Вашого хлопчика зараз терміново везуть до Центральної міської клінічної лікарні. Швидка вже в дорозі.

Максим був на ногах ще до того, як вчителька договорила фразу. Його рука автоматичним, відпрацьованим роками рухом підхопила ключі від автомобіля.

— Що конкретно трапилося? — сухо і різко запитав він. Його голос лунав абсолютно рівно, хоча в кров уже вдарив потужний струмінь адреналіну.

— Це… це старшокласники з гімназійної секції хокею, — затинаючись, промовила жінка. — Кілька хлопців із команди. Максиме Сергійовичу, все виглядає дуже погано. Лікарі говорили про тяжку черепно-мозкову травму.

Шлях до лікарні, який у київських заторах зазвичай забирав би не менше сорока хвилин, Максим подолав за п’ятнадцять. Його руки міцно стискали кермо, не видаючи тієї страшної емоційної бурі, що розривала груди. Проте мозок вже працював у звичному тактичному режимі: оцінював загрози, прораховував час, вибудовував алгоритми дій. Це були ті самі холодні алгоритми, які він завжди сподівався залишити в минулому, подалі від мирних вулиць рідного міста.

Люмінесцентні лампи в довгому коридорі реанімаційного відділення гули на тій самій стерильній, дратівливій частоті, що неминуче викликає головний біль. Максим упевненим, важким кроком пройшов коридором і завмер біля великого оглядового вікна палати інтенсивної терапії.

По той бік товстого скла лежав Ілля. Хлопцеві було сімнадцять, але зараз ця нерухома фігура на білих простирадлах здавалася зовсім маленькою, ледве схожою на його сина.

Складна, моторошна павутина з прозорих трубок і дротів тягнулася до його тіла. Ритмічне шипіння апарату штучної вентиляції легень робило за Іллю те, з чим зараз не міг впоратися його власний організм — дихало. Ліва частина обличчя сина перетворилася на суцільний набряк, темніючи багряними синцями, які ховалися під щільним шаром білосніжних бинтів.

— Пане Гончар? — до нього нечутно підійшла чергова медсестра. На бейджі значилося: “Оксана, старша медична сестра”. — Стан вашого сина вдалося стабілізувати, але наступні дві доби будуть критичними. Комп’ютерна томографія показала серйозне пошкодження склепіння черепа.

— Хто веде його справу? — запитав Максим, не відриваючи погляду від вікна.

— Завідувач відділення нейрохірургії. Він один із найкращих фахівців у місті.

— Як саме він отримав ці травми? — голос колишнього військового був глухим і абсолютно беземоційним. Це була непорушна стіна контролю, яка стримувала руйнівне цунамі батьківського відчаю.

Оксана нервово пересмикнула плечима і зиркнула в бік поліцейського, який розмовляв із лікарем біля сестринського поста.

— Справою вже займається слідчий Ковальчук. Але… з того, що говорили лікарі швидкої, нападників було багато. У хлопчика переломи ребер, сильні забої внутрішніх органів і травма голови. Максиме Сергійовичу… його били. Дуже жорстоко і цілеспрямовано.