Мажори відправили його сина в лікарню і думали, що відкупляться! Вони не знали, що цей тихий батько — ветеран спецназу…

На другу ніч Максим сидів у порожньому буфеті на першому поверсі клініки, машинально сьорбаючи каву, яка на смак нагадувала розведений попіл. Його смартфон коротко завібрував — прийшло повідомлення з прихованого номера.

“Твій малий бовдур мав би знати своє місце. Може, хоч це навчить вас, ніщебродів, не лізти до еліти. Сидіть тихо, бо буде гірше”.

Максим спокійно видалив повідомлення. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Він допив каву, повернувся до палати і відкрив свій ноутбук.

Цивільні часто думають, що служба в елітних підрозділах — це виключно стрілянина, вибухи та вибивання дверей. Звісно, фізична ліквідація загрози є частиною роботи. Але справжня навичка, та, що дозволяє вигравати війни до їх початку — це збір розвідувальних даних.

Це філігранне вміння знаходити інформацію про людей, які вважають себе недоторканними. Вивчення їхніх щоденних звичок, фінансових потоків, слабкостей і найтемніших сімейних таємниць.

Владлен Корнієнко, 18 років, капітан хокейної команди. Батько: Ігор Корнієнко, гендиректор будівельного гіганта “КиївБудМоноліт”. Мати — відома столична галеристка. Проживають у закритому елітному містечку під Києвом.

Максим швидко пройшовся по закритих базах. Старший Корнієнко мав дві свіжі справи за водіння в нетверезому стані, які дивним чином випарувалися з реєстрів. На його сина-хокеїста вже тричі подавали заяви в поліцію за вуличні бійки, і всі три рази потерпілі раптово забирали свої слова назад.

Артур Звягінцев, 17 років. Батько — міський депутат. Мати очолює благодійний фонд, який, якщо вірити фінансовій звітності, витрачає 80% пожертв на власні “адміністративні потреби”. Минулого року Артура спіймали на збуті заборонених препаратів в одному з нічних клубів столиці. Справу зам’яли ще до внесення в базу.

Денис Коцюба, 18 років. Його родина стабільно виграє всі мільйонні тендери на ремонт столичних доріг, незважаючи на кримінальні провадження щодо розкрадання бюджету. Сам Денис відправив до реанімації двох хлопців з іншої школи ще торік. Конфлікт залагодили “досудово” — судячи з усього, за допомогою великих грошей і залякувань.

Список продовжувався. Син впливового податківця. Син високопосадовиці з управління освіти. Діти елітних адвокатів, які обслуговують інтереси самого директора Винниченка.

Це не була просто зграя агресивних підлітків. Це була добре налагоджена, ідеально змащена система кругової поруки. Ці юнаки ніколи в житті не стикалися з реальними наслідками своїх жорстоких розваг. Вони засвоїли єдине правило: ти можеш робити що завгодно, і батьки завжди приберуть за тобою бруд.

Максим методично робив нотатки у зашифрованому файлі: адреси маєтків, розклади тренувань, параметри систем безпеки будинків, номери автомобілів, щоденні маршрути водіїв. Старі навички аналітика поверталися легко, ніби він ніколи й не йшов у відставку. До третьої години ночі він мав на руках повну оперативну картину.

Питання полягало не в тому, як саме їх дістати. Роки бойової підготовки дали йому сотні варіантів нейтралізації об’єктів. Питання полягало у пропорційності та абсолютній хірургічній точності.

Вони були неповнолітніми, навіть якщо поводилися як справжні садисти. Але саме їхні батьки створили з них цих монстрів, виплекали їхню безкарність і продовжували їх захищати. Гниль системи була набагато глибшою, ніж просто семеро хуліганів.

Він закрив файл із розвідданими і почав складати зовсім інший список. Список дій.

О четвертій годині ранку показники життєдіяльності Іллі на моніторах раптово підскочили. Палату заповнив тривожний, пронизливий писк апаратури. Максим блискавично кинувся до ліжка, прибувши туди одночасно з черговою бригадою реаніматологів.

Його виставили в коридор. Наступні десять хвилин здавалися вічністю. Нарешті з палати вийшла медсестра Оксана. Вона витерла лоб і кивнула Максиму.

— З ним усе добре, можете видихнути. Ми стабілізували тиск. Насправді, його мозкова активність раптово зросла. Це дуже хороший медичний знак. Можливо, він починає боротися і потроху виходити з коми.

Максим коротко подякував, але раптом помітив, що його власні руки дрібно, зрадницьки тремтять. Він дивився в очі озброєним злочинцям, витягав побратимів з-під шквального вогню, зачищав небезпечні території. Але весь той пережитий жах навіть близько не стояв із цим паралізуючим страхом за життя власної дитини.

Він глибоко вдихнув, тамуючи тремор. Потім повернувся до свого крісла, відкрив ноутбук і продовжив планування. Емоцій більше не було. Була лише мета.