Мажори відправили його сина в лікарню і думали, що відкупляться! Вони не знали, що цей тихий батько — ветеран спецназу…

— Грошова компенсація, — повільно повторив Максим, дивлячись прямо в об’єктив прихованої камери над дверима. — За те, що мій син ледь не помер через те, що ваші діти — жорстокі злочинці, яких ви виховали з вірою у власну безкарність. Такою була ваша пропозиція? Гроші, щоб я замовк, поки ви приховуєте докази?

— Саме так. Але тепер ти не отримаєш нічого, крім лікарняного ліжка, — Корнієнко обернувся до інших. — Давайте покажемо цьому герою, що буває, коли переходиш дорогу еліті.

Вони рушили вперед одночасно. Максим не зрушив з місця. Він навіть не кліпнув. Просто дивився, як вони наближаються: вираховував кроки, оцінював кути атаки і дихання супротивників. Вони були повільними, незграбними і засліпленими гнівом.

Коли Корнієнко з розмаху опустив біту туди, де мала бути голова Максима, колишнього спецпризначенця там уже не було. Двадцять років бойової підготовки означали вміння читати мову тіла і діяти на випередження.

Біта зі свистом розсікла порожнє повітря. Рука Максима блискавично вилетіла вперед, застосувавши жорсткий больовий прийом на зап’ястя забудовника. Зброя з гуркотом впала на бетон, а Корнієнко закричав і осів на коліна, паралізований різким болем.

Наступним кинувся Звягінцев із піднятою монтувалкою. Максим зробив крок убік, наніс точний, дозований удар у сонячне сплетіння депутата. Коли той зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря, Максим зробив коротку підсічку. Звягінцев важко повалився на ґанок.

Коцюба та Ігнатенко атакували разом. Максим відступив, звільняючи собі простір для маневру. Він перехопив руку Коцюби, використав його ж інерцію і перекинув чоловіка через стегно. Ігнатенко спробував вдарити зі спини, але Максим миттєво розвернувся, блокував удар передпліччям і затиснув нападника в глухому захваті, змусивши його випустити трубу.

Троє батьків, що залишилися, різко зупинилися. До них раптом дійшло, що вони припустилися катастрофічної помилки. Вони звикли вирішувати проблеми в комфортних кабінетах ресторанів, а не у вуличному бою. Вони прийшли зі зброєю проти людини, яка двадцять років робила небезпеку своєю професією.

Максим не дав їм часу на роздуми. Кілька точних рухів, майстерні больові контролі — і всі семеро “господарів життя” опинилися на землі. Вони стогнали, трималися за забиті місця, але жоден не отримав серйозних каліцтв. Це була чиста, професійна нейтралізація.

Звягінцев позадкував по траві, піднявши тремтячі руки.

— Стій! Це напад! Ми тебе посадимо!

Максим спокійно подивився на нього і вказав на камери.

— Ви прийшли до мого дому зі зброєю. Семеро проти одного. З погрозами. І все це записано з усіх можливих ракурсів. Із чудовим звуком. Ви щойно зізналися в перешкоджанні правосуддю, підтвердили, що ваші сини напали на мого, пропонували хабар, а потім першими кинулися в атаку.

Чоловіки завмерли, з жахом дивлячись на маленькі чорні об’єктиви, які світилися червоними індикаторами.

— Усе це на відео, — крижаним тоном продовжив Максим. — Воно вже завантажене на незалежні сервери і надіслане моєму адвокату з чіткою інструкцією оприлюднити його.

Корнієнко важко дихав, тримаючись за зап’ястя.

— А тепер слухайте, що буде далі. Ви будете тихенько лежати тут, поки я викликатиму поліцію. Вас заарештують за збройний напад, погрози вбивством та змову. Вашим синам висунуть звинувачення у тяжких тілесних ушкодженнях, і ніякі гроші вас уже не врятують. Директор Винниченко сяде разом із вами, щойно докази його співучасті стануть публічними.

Вдалині завила поліцейська сирена. Максим подбав і про це — заздалегідь попередив знайомих у патрульній поліції про можливий напад.

Слідчий Тарас Ковальчук прибув одним із перших. Він швидко оцінив картину: семеро впливових чоловіків стогнуть на землі, навколо розкидані біти та монтувалки. А Максим абсолютно спокійно стоїть поруч, тримаючи в руках смартфон із відкритим відеозаписом.

— Пане Гончар, — привітався поліцейський, намагаючись приховати усмішку.

— Слідчий. Ці люди прийшли до мого будинку зі зброєю. Усе зафіксовано. Чиста самооборона.

Ковальчук перевів погляд на екран смартфона, потім на депутата Звягінцева, який ховав обличчя від світла ліхтарів. На обличчі слідчого з’явилося глибоке, щире задоволення.

— Мені знадобляться покази від усіх. Це буде дуже довга ніч. Пакуйте їх, хлопці! — скомандував він патрульним.

Коли Корнієнка садили до поліцейської машини, він зустрівся поглядом із Максимом.

— Це ще не кінець, — просичав він.

— Ні, — відрізав Максим. — Це саме кінець.