«Ваш син помер», — сухо відчеканили у військкоматі… Ледь не збожеволівши від відчаю, мати найняла копачів і серед ночі пішла на цвинтар!
Перелякані працівники збіглися на крик, принесли склянку води й якісь заспокійливі пігулки, але жінка різко відмахнулася від них, розплескавши воду на папери.
— Коли я зможу забрати його тіло? — насилу видушила вона крізь пекучі сльози, що застилали очі.
Комісар помітно зам’явся, ховаючи погляд:
— Розумієте… його вже поховали. Там, на місцевому кладовищі, недалеко від частини. На кордоні зараз вкрай неспокійно, безпечно транспортувати тіло просто не було можливості.
Марія завмерла. У ту саму секунду вона відчула, як усе всередині неї з брязкотом обірвалося і впало в бездонну прірву. Її кровинка, її маленький Богданчик — уже під холодною землею, а вона навіть не змогла поцілувати його в лоб, не змогла попрощатися.
Жінка вийшла з будівлі, ледве переставляючи свинцеві ноги. У голові безперервно гуділо, наче в розворушеному бджолиному вулику, а останні слова комісара — «вже поховали» — безжально різали живе серце. Вона безсило опустилася на стару дерев’яну лавку біля запорошеної дороги.
Марія пустим, мертвим поглядом дивилася, як сіра пилюка здіймається з-під коліс проїжджих вантажних «Газелей». Її син лежить десь далеко, у чужій, холодній землі. Їй пообіцяли згодом привезти офіційні документи, але що їй з тих сухих казенних папірців? Кому вони тепер потрібні, коли єдине світло її життя назавжди згасло?
Село миттєво загуділо від страшної новини. «Богдасик Маріїн помер!» — жахливою луною шепотіли жінки на ранковому базарі, хрестилися біля воріт церкви, обговорювали в довгій черзі за свіжим хлібом. Люди щиро співчували її горю: сусідки несли до хати гарячі пиріжки, миски з варениками, намагалися підтримати розмовами. Але кожне їхнє слово лише сильніше роз’ятрювало відкриту рану.
Марія цілими днями сиділа в напівтемній кімнаті, невідривно втупившись у велику фотографію сина на столі. Зі знімка на неї дивився усміхнений, сповнений життя юнак у гарному випускному костюмі, з блискучою медаллю за біг на грудях. Як таке взагалі могло статися? Спортивний, витривалий хлопець — і раптом серце зупинилося? Вона не вірила жодному слову посадовців. Жодному.
А за кілька днів до села приїхала Олена.
Дівчина з порога кинулася до Марії, міцно обхопивши її за плечі:
— Тітонько, люба, я просто не могла залишити вас тут саму.
Спершу Марія відсторонено відмахнулася — вона фізично не мала сил нікого бачити, навіть Олену. Але дівчина виявилася наполегливою:
— Разом нам буде хоч трохи легше.
Вони годинами сиділи на дивані, гортали товсті сімейні альбоми, згадували, як Богдан кумедно жартував, як дзвінко співав на осінніх сільських вечорницях. Сльози безперервно текли по їхніх щоках, але десь глибоко на дні змученої душі ці світлі спогади давали крихітне тепло. Та одного похмурого ранку в двері гучно постукали. Це був кур’єр із райцентру, який привіз великий жовтий конверт із документами. Марія втомлено махнула рукою:
— Поклади он там, на стіл, — тихо сказала вона і побрела до спальні, відчувши різкий напад запаморочення.
