Мажори зухвало кепкували з ветерана на милицях, а весь зал мовчав! Але вони не врахували, хто саме сидить за сусіднім столиком…

Кіра миттєво зрозуміла, куди хилить Мороз, але залишилася спокійною.

— Я була достатньо втомленою, щоб хотіти лише кави. Але я не мала галюцинацій. Я чітко бачила, як ці двоє знущалися з ветерана з ампутацією, а потім застосували фізичну силу.

Анна витягла ще одне фото. На ньому був розмитий кадр, зроблений кимось із відвідувачів. Кіра саме проводила кидок через стегно.

— Це схоже на самооборону? — запитала слідча.

— Це базовий больовий контроль. Подивіться камери спостереження із закладу, там видно, як він першим хапає мене.

— Я бачила відео з камер. Воно низької якості, і ракурс поганий. Можна трактувати по-різному. Адвокати скажуть, що це ви до нього потягнулися.

— А як щодо свідків? Там було повно людей.

Анна відкинулася на спинку стільця.

— Я вже опитала свідків. У мене є п’ять різних версій. Хтось бачив бійку, але не знає, хто почав. Хтось сидів у телефоні. А син Завадського дуже переконливо розказує про неадекватну жінку, яка накинулася на них через зауваження.

— А Данило Бойко? Ветеран, якого вони збили з ніг?

— Бойко дав свідчення на вашу користь. — Мороз зробила паузу. — Але він також має офіційний діагноз ПТСР, дві госпіталізації в кризовий центр за останні три роки та інвалідність по психіатрії.

Кіра відчула, як холод підступає до горла.

— Тобто ви проігноруєте його слова, бо він має психологічну травму після війни?

— Я оцінюватиму його свідчення в сукупності з іншими доказами. Це моя робота.

— Ваша робота — шукати правду.

— Моя робота — збирати матеріали для суду, — сухо відрізала Анна. — Іноді правда і те, що можна довести в суді — це різні речі.

Слідча дістала з папки офіційний аркуш і поклала перед Кірою.

— Це заява від юристів Завадського. Вони вимагають максимальної кваліфікації. Умисне нанесення тілесних ушкоджень. З урахуванням вашого військового минулого вони будуть тиснути на те, що ви небезпечні для суспільства. До того ж вони готують цивільний позов про відшкодування моральної шкоди та витрат на лікування хлопчиків у приватній клініці.

Кіра подивилася на папір. Моральна шкода для мажорів, які розважалися, знущаючись з людини без ноги. Абсурд вищого ґатунку.

— Ви ж розумієте, що це фарс? У вас є адвокат із необмеженим бюджетом і відеозапис від літньої жінки.

— Ця літня жінка може відмовитися від свідчень під тиском, — знизала плечима Мороз. — Ви самі знаєте, в якій країні ми живемо. Юристи Завадського розмажуть вашого ветерана на перехресному допиті, виставивши його хворим фантазером.

Кіра знала. Вона надто добре знала, як система пережовує тих, у кого немає грошей і зв’язків.

— І що ви мені пропонуєте? — спитала Кіра.

— Усе залежить від вас. Адвокат Завадського передав, що вони готові на угоду. Ви берете провину на себе, отримуєте умовний термін за хуліганство і виплачуєте адміністративний штраф. Вони відкликають позов на моральну шкоду. Ви залишаєтесь на волі, хоч і з судимістю.

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді суд. Від двох до п’яти років реального терміну, якщо вони доведуть напад на неповнолітніх. Плюс колосальні борги за їхнім позовом. Ви втратите медичну ліцензію назавжди. Усе, заради чого ви працювали, згорить. І все це через те, що ви вирішили погратися в супергероїню в кав’ярні.

Слова слідчої повисли в повітрі важким, токсичним туманом. Кіра розуміла, що Анна Мороз не намагається бути жорстокою. Вона просто озвучувала правила гри.

— Мені треба подумати, — глухо сказала Кіра.

— Думайте. Але часу небагато. Вони хочуть відповідь до кінця робочого дня.

Анна Мороз підвелася і постукала в двері, щоб конвойний їх відчинив.

— Я маю право на свій телефонний дзвінок? — нагадала Кіра.

— Так. Один дзвінок. Раджу витратити його з розумом.

Конвойний приніс пластиковий пакет із її речами. Слідча Анна Мороз дістала звідти смартфон Кіри і поклала його на стіл.

— Один дзвінок. На гучномовці. Без обговорення деталей слідства, — попередила вона.

Кіра дивилася на екран свого телефону, гарячково перебираючи варіанти. Грошей на хорошого адвоката в неї не було. Батьків не стало кілька років тому. Шкільні друзі давно роз’їхалися по інших містах або потонули у власних побутових проблемах. Єдині люди, з якими вона зберегла справжній, глибинний зв’язок, були розкидані по всій країні — такі ж ветерани миротворчих місій, які намагалися знайти своє місце в цивільному житті, борючись із власними демонами, ПТСР та безсонням.

Вона набрала номер, який знала напам’ять. Пішли гудки. Один, два, три… Кіра вже збиралася скинути, коли на тому кінці почувся хриплуватий, владний голос:

— Слухаю.

— Ясю, це Кіра. Мені потрібна допомога.

На лінії запанувала тиша, достатньо довга, щоб Кіра подумала, що зв’язок обірвався. Потім Ярослава Ткач, колишня командирка її підрозділу тактичних медиків, різко видихнула:

— Кіро? Де ти? Що сталося?

— ІТТ Подільського управління.

Кіра максимально коротко виклала суть. Кав’ярня. Знущання мажорів над ветераном на милицях. Спроба залагодити конфлікт. Напад, самооборона. Затримання. Яся слухала, не перебиваючи. Це була її професійна навичка — приймати доповідь із радіоефіру під час мінометного обстрілу, фільтрувати емоції та миттєво ухвалювати рішення щодо евакуації.

Коли Кіра закінчила, Яся запитала лише одне:

— Завадський? Цей столичний забудовник?

— Схоже на те. Тож, як розумієш, я по вуха в лайні.

— Можливо, а може, й ні, — голос Ясі перемкнувся в командирський режим, той самий, від якого в підлеглих вирівнювалися спини. — Твоє посвідчення УБД вдома? А копії наказів?

— У папці з документами. Навіщо?

— Тому що ти не просто влізла в бійку, Кіро. Ти, як військовий медик із бойовим досвідом, стала на захист людини в умовах чисельної переваги противника. Це не хуліганство і не напад. Це професійна оцінка загрози та захист. Скільки в тебе задокументованих евакуацій під вогнем у місії?

— Чотирнадцять підтверджених. Може, двадцять загалом.

— А нагород?

— Орден «За мужність» і відзнака ООН.

— Я знаю, бо я сама писала на тебе два подання, — жорстко сказала Яся. — Слухай мій наказ. Не погоджуйся на жодні угоди зі слідством. Нічого не підписуй. Кажи, що чекаєш на свого адвоката, і користуйся 63-ю статтею Конституції.

— Ясю, я не потягну фінансово боротьбу з олігархом…

— А тобі й не доведеться. Я зараз зроблю кілька дзвінків. У цьому місті є люди, які пам’ятають, що ти робила в тій чортовій пустелі. Я піднімаю наших.

— Я не хочу бути благодійним проєктом…

— Це не благодійність, Кіро. Це правило. Своїх не кидаємо. Навіть якщо ти вперта ідіотка. — У голосі Ясі промайнула та сама чорна іронія, яка рятувала їх у найгірші дні. — Голову не опускай. Тобі немає чого соромитися. До зв’язку.

Виклик завершився. Кіра відчула, як старі, здавалося б, давно забуті інстинкти військового братерства знову оживають у її крові, витісняючи страх.

Анна Мороз забрала телефон.

— Поговорили? — спитала слідча. — Адвокати Завадського щойно дзвонили. Вони готові пом’якшити умови. Визнаєте провину за дрібне хуліганство, публічно вибачаєтесь на камеру, платите штраф — і завтра ночуєте у своєму ліжку.

— Передайте їм “ні”, — рівно відповіла Кіра.

— Ви впевнені? Це може бути ваш найкращий шанс.

— Абсолютно.