Копи змусили ветерана стати на коліна і сміялися з нього. Вони не помітили чоловіка в піджаку, який стояв за їхніми спинами і знімав усе на відео…
Потім генерал різко повернувся до поліцейських і звернувся до натовпу, який продовжував знімати відео. Тепер у нього було півсотні свідків.
— А тепер слухайте уважно. Я розповім вам, кого саме ви щойно намагалися зламати! — голос Гончара лунав на всю залу. — Це старший сержант Назар Бойко. Бойовий медик евакуаційної групи. Чотирнадцять місяців у самому пеклі. Сім підтверджених порятунків під прямим ворожим вогнем. Семеро людей зараз живі лише тому, що цей чоловік відмовився відступати.
Генерал підійшов впритул до Кривоноса, дивлячись на нього згори вниз.
— Кілька місяців тому їхню машину розбили. Молодого лейтенанта затисло металом, його артерія була розірвана. Цей медик голими руками перетиснув судину і тримав її одинадцять хвилин, поки евакуація шукала безпечний шлях. Одинадцять хвилин у крові та болю. Лейтенант вижив тільки завдяки йому.
Гончар підняв угору свій смартфон, демонструючи екран.
— Я особисто вручав орден цій людині. А ви… ви змусили його стояти на колінах. Ви розтоптали іграшку його доньки. Ви назвали героя злочинцем на потіху натовпу.
У залі очікування запала мертва тиша. Люди опустили телефони. Дехто з перехожих відвів погляд, раптом відчувши пекучий сором за своє мовчання.
— Я стояв за вашими спинами і записав усе, — продовжив генерал, поплескуючи по телефону. — Це відео вже завантажене на захищений сервер. Воно вже відправлене найкращим військовим юристам і моїм знайомим з пулу журналістів-розслідувачів.
Від самовпевненої ухмилки Кривоноса не залишилося й сліду. Він відкрив рота, намагаючись знайти виправдання.
— Пане генерале… ми просто діяли згідно зі стандартною інструкцією…
— З інструкцією? — крижаним тоном перепитав Гончар. — Це у вас така інструкція — витирати ноги об кавалера бойового ордена? Ось так тепер виглядає наша повага?
Генерал не став чекати відповіді. Він повернувся до медика.
— Доку, зберіть свої речі. Ми йдемо.
Назар мовчки нахилився. Він акуратно склав у рюкзак розкиданий одяг, підняв брудний наказ про нагородження і дбайливо обтрусив рожеве цуценя. Він довго дивився на відбиток поліцейського черевика на плюшевій іграшці, а потім повільно випростався. Вони попрямували до виходу разом. Генерал і його медик. А позаду них, серед розгубленого натовпу, залишилися троє поліцейських, які щойно власноруч знищили свої кар’єри.
Третій день після інциденту приніс перший серйозний хід на цій шахівниці.
Генерал Михайло Гончар не збирався писати звичайні скарги в електронну приймальню патрульної поліції. Він діяв інакше. Один дзвінок досвідченому фахівцю.
До справи долучилася полковник юстиції Катерина Вовк. Це була блискуча військова адвокатка з п’ятнадцятирічним досвідом руйнування корупційних схем. У юридичних колах її вважали справжньою акулою, яка ніколи не програвала справ і не боялася високих кабінетів.
— Це трохи не наш профіль, пане генерале, — зауважила Катерина, сидячи в кабінеті Гончара і переглядаючи відео з вокзалу. — Зазвичай ми не воюємо з цивільними поліцейськими. Це парафія Держбюро розслідувань.
— Я не довіряю стандартним каналам, Катерино. Я хочу, щоб ви зібрали на них повне досьє. Кожну скаргу, кожну закриту справу, кожен скелет у їхніх шафах. Коли ми вдаримо, ми маємо знищити їхню систему під корінь.
— Зрозуміла. Починаю паперову війну негайно, — кивнула полковник.
На п’ятий день Вовк запустила маховик адвокатських запитів. Вона вимагала відео з бодікамер, витяги з бази скарг та особові справи всього екіпажу. За законом, їй мали відповісти за п’ять днів.
Але на восьмий день вона отримала офіційного листа, який змусив її здивовано підняти брову.
«У наданні інформації відмовлено. Причина: ведеться службове розслідування, доступ до матеріалів обмежено».
Катерина кинула папку на стіл генерала того ж вечора.
— Закон так не працює. Службове розслідування не є підставою для блокування адвокатського запиту на відео з нагрудних камер, — її очі небезпечно звузилися. — Це абсолютно незаконна відмова.
— І що це означає для нас? — спокійно запитав Гончар.
— Хтось нагорі дуже оперативно включився. Хтось із великими зірками на погонах навмисно тягне час і будує навколо цього сержанта бюрократичний мур. Вони намагаються його захистити.
— Значить, ми будемо бити сильніше, — відрізав генерал.
