Багаті свати хотіли провчити жінку з села в елітному ресторані! Їхня посмішка зникла, коли до неї підійшов власник закладу…

Вікторія лише зневажливо відмахнулася, але думка вже міцно засіла в її голові. Наступного дня вона змінила тактику.

— Я пропоную компроміс, — сказала вона Артему за сніданком, її голос звучав незвично м’яко, хоча в очах ховався холодний розрахунок. — Робіть своє весілля. Але нехай Людмила спершу доведе, що здатна вписатися в наше коло. Нехай переїде до нас у будинок на кілька тижнів. Якщо їй вдасться адаптуватися до нашого ритму та правил, я обіцяю, що прийму її як рідну.

Артем довго дивився на матір, намагаючись розгадати її справжні мотиви.

— Добре, — сказав він нарешті. — Але якщо я побачу бодай натяк на те, що ви знову вставляєте нам палиці в колеса, я піду з вашого життя назавжди.

Того ж вечора Артем подзвонив Люді й обережно розповів про пропозицію матері.

— Ти не зобов’язана погоджуватися, — поспішно додав він, почувши тишу в слухавці. — Я знаю, що це чергова маніпуляція. Ми можемо просто зняти квартиру і жити окремо.

Але Люда, на превеликий подив хлопця, відповіла з неабиякою впевненістю:

— Я згодна. Якщо це допоможе нам зберегти мир у твоїй родині — я спробую.

— Ти впевнена? — перепитав він, відчуваючи хвилювання.

— Так, Артеме. Заради нас я готова боротися.

Коли Галина дізналася про це рішення доньки, її серце завмерло. Вона чудово розуміла, з чим доведеться зіткнутися Люді в тому розкішному, але холодному міському будинку.

— Ти горда, як твій покійний батько, — сказала Галина, міцно обіймаючи доньку перед від’їздом.

— Мамо, — тихо відповіла та, ховаючи обличчя на її плечі, — я просто дуже хочу, щоб у нас усе вийшло.

— У вас вийде, рідна моя. Я в тебе вірю, — прошепотіла Галина крізь сльози.

Люда приїхала до Києва вже за тиждень. Її невелику валізу Артем заніс до величезного двоповерхового особняка з колонами та мармуровою підлогою. Вікторія Миколаївна зустріла їх у холі, натягнуто усміхаючись.

— Ласкаво просимо, Людмило. Сподіваюся, ти швидко тут освоїшся, — в її словах бринів ледь вловимий лід. Люда лише ввічливо кивнула. Вона відчувала: відтепер кожен її крок, кожне слово будуть під пильним, безжальним мікроскопом.

Олег Петрович виявився значно привітнішим. Він простягнув їй руку і тепло усміхнувся:

— Доброго дня, Людмило. Артем про тебе стільки хорошого розповідав.

— Доброго дня, — Люда спробувала усміхнутися у відповідь, але напруга в повітрі була такою густою, що її можна було різати ножем.

Артем швидко провів дівчину на другий поверх, до розкішної, але абсолютно безликої гостьової кімнати. Здавалося, самі стіни тут кричали про те, що вона — лише тимчасова гостя.

— Усе нормально? — запитав хлопець, сідаючи поруч із нею на край широкого ліжка.

— Так… нормально, — тихо відповіла Люда, хоча її очі видавали страх.

Він міцно взяв її за руку.

— Ми з цим впораємося. Обіцяю.

Але перші ж дні в будинку перетворилися на витончені психологічні тортури. Вікторія Миколаївна знаходила привід для критики в кожній дрібниці. То Люда взяла не ту виделку до салату, то її манери здалися майбутній свекрусі “занадто провінційними”.

— Людмило, — сказала Вікторія якось за вечерею, коли за столом запанувала тиша, — у нашому колі заведено підтримувати світську бесіду. Ти мовчиш занадто багато. Це ознака невихованості.

Люда підняла очі, з усіх сил намагаючись приховати образу.

— Вибачте. Я просто ще звикаю до нових людей, — стримано відповіла вона.

Олег Петрович часто намагався розрядити обстановку. Він розповідав кумедні історії зі свого студентського життя, намагаючись розвеселити дівчину. Але це лише дратувало його дружину.

— Олеже, не варто так фамільярничати, — холодно зауважила вона одного разу. — Людмила повинна розуміти, що існують певні межі.

— Які ще межі? — насупився чоловік. — Вона скоро стане частиною нашої сім’ї, хіба ні?

Вікторія нічого не відповіла, але її промовистий погляд сказав усе.

Тим часом Галина в селі не знаходила собі місця. Вона телефонувала доньці щовечора, намагаючись вловити найменші нотки смутку в її голосі. Люда ніколи не скаржилася напряму, але материнське серце не обдуриш.

— Мамо… мені іноді здається, що я зламаюся, — зірвався голос Люди під час однієї з розмов. Вона зачинилася у ванній кімнаті, щоб ніхто не почув її сліз.

— Ти впораєшся, дитинко! Ти набагато сильніша, ніж думаєш, — Галина намагалася передати їй усю свою впевненість. — І ти там не одна. Артем поруч.

У ці важкі дні Сергій Павлович став для Галини справжньою опорою. Він часто приїжджав до неї в село, допомагав нарубати дров, полагодити паркан, або просто сидів поруч на ґанку, слухаючи її переживання.

— Вона витримає, Галю, — тихо сказав він якось, обіймаючи її за плечі. — Але пам’ятай, ти дала їй усе, що могла. Тепер це її шлях. Може, настав час подумати і про себе?

Кульмінація в київському будинку настала несподівано. Повернувшись із міста, Люда зіткнулася з Вікторією Миколаївною в коридорі.

— Людмило, мені здається, ти зовсім не стараєшся, — сказала та, склавши руки на грудях. — Ти досі чужа в цьому домі.

Люда зупинилася. Більше вона не могла терпіти цього приниження. Її очі зустрілися з холодним поглядом свекрухи.

— Не стараюся? — в голосі дівчини забриніли сльози, але спина залишалася рівною. — А що, по-вашому, я маю робити? Я прийшла сюди, переступивши через власну гордість, щоб довести вам свою любов до вашого сина. Я щодня ковтаю ваші образи. Що я ще маю зробити?!