Вона втекла від чоловіка-тирана в хуртовину і знайшла прихисток у ветерана. Але коли відкрила стару скриню в його хаті — здригнулася…
Аліна відповіла ствердним кивком, її губи тремтіли від щирої усмішки. Катерина разом із сусідами підійшли до них, тримаючи в руках новий, щойно витканий ліжник. Він був яскравим — у ньому перепліталися теплі золоті, зелені та сині нитки, символізуючи сонце, ліс і чисте небо. Вони дбайливо накинули його на плечі Остапа та Аліни, об’єднуючи їх під одним теплом і благословляючи на спільний шлях. Буран, радісно гавкаючи, крутився навколо них, відчуваючи загальну атмосферу абсолютної безпеки.
За кілька днів вони повернулися на свій хутір. Земля навколо вже повністю звільнилася від снігу, і в повітрі пахло вологим ґрунтом та молодою хвоєю. Діти з веселим сміхом ганялися за собакою по просторому подвір’ю, їхні голоси лунко розносилися над горами.
Остап стояв на новій, ще пахучій смолою веранді, обіймаючи Аліну за плечі. Золоте весняне сонце повільно сідало за горизонт, заливаючи долину теплим світлом. Жінка довірливо схилила голову йому на груди, слухаючи рівний, спокійний стукіт його серця.
— Знаєш, — тихо промовив Остап, дивлячись на безкраї карпатські простори. — Колись мені здавалося, що весь мій світ назавжди скував лід. Я думав, що зима ніколи не закінчиться.
Аліна м’яко торкнулася його руки. Вона дивилася на своїх щасливих дітей, на надійного чоловіка поруч, на цей дім, який став їхньою справжньою фортецею.
— А зараз? — усміхнулася вона.
Остап міцніше пригорнув її до себе.
— А зараз зима більше не має влади, — відповів він з абсолютною впевненістю. — Бо там, де є ти, завжди пануватиме тепло.
Вони стояли разом, спостерігаючи, як гірський хутір готується до спокійної ночі. Дві зранені душі, які знайшли одна одну посеред найлютішого шторму, нарешті віднайшли свій спокій. Попереду на них чекало ще багато світанків, але вони точно знали одне: більше жоден із них не залишиться наодинці з холодом.
