Генерали наказали чекати, поки командира стратять. Але ця дівчина-капітан пішла сама проти 20 найманців і довела всіх до шоку…

Радіоперехоплення на закритій частоті «Оріон-4» розірвало сонну тишу оперативного центру.

— Вони забрали Першого! Повторюю, об’єкт «Перший» у руках синдикату! Полковник Тарасенко… — голос радиста зірвався на хрип, потопаючи в шквальному гуркоті автоматних черг.

Потім пролунав глухий удар, чийсь гортанний крик іноземною мовою, і ефір заполонив мертвий, рівний білий шум.

Капітан Соломія Шевчук, яку в підрозділі знали за позивним «Стріла», завмерла перед пультом зв’язку. У напівтемряві центру, схованого під вивіскою непримітної метеостанції «Маяк-3» на півдні України, чулося лише гудіння серверів. Її дихання на мить зупинилося. Мозок, натренований роками безперервного стресу, миттєво відкинув паніку, залишаючи лише крижану, жорстоку логіку.

Командира їхньої групи, людину, яка стала для неї більше ніж наставником, захопило транснаціональне угруповання контрабандистів. Ці покидьки не брали полонених для обміну. Вони контролювали нелегальний трафік зброї через чорноморські порти, і полковник Тарасенко нещодавно перекрив їм кисень, ліквідувавши кілька ключових каналів. Соломія чудово розуміла: найманці використають командира для показової розправи, щоб продемонструвати свою владу та залякати місцевих силовиків.

За всіма писаними правилами, Соломія мала діяти чітко за протоколом. Доповісти керівництву, ініціювати збір штурмового загону, чекати на підкріплення зі столиці. Але гіркий досвід оперативної роботи підказував інше. Поки штабні генерали погоджуватимуть папери, оцінюватимуть ризики та виділятимуть гелікоптери, від полковника Максима Тарасенка залишиться лише змонтоване відео знущань у даркнеті.

Соломія схилилася над світою тактичною картою. Червона крапка блимала неподалік узбережжя лиману. Це був старий радянський консервний комбінат — ідеальне місце для бази контрабандистів. Величезна закрита територія, товсті бетонні стіни, заплутана система іржавих цехів і прямий вихід до води для швидкої евакуації. Відстань від їхньої метеостанції складала близько вісімнадцяти кілометрів.

Вона заплющила очі, і пам’ять послужливо підкинула спогад трирічної давнини. Тоді Соломія була амбітною старшою лейтенанткою, яка щойно пройшла пекло відбіркового курсу елітних спецпідрозділів. Її ноги були стерті до м’яса, м’язи горіли від щоденних перевантажень, але найважчим було інше — поблажливі, а часом і відверто глузливі погляди колег-чоловіків. Вони не вірили, що жінці місце в бойовому підрозділі, де помилка вимірюється людськими життями.

Але полковник Тарасенко вірив. Ветеран із сивиною на скронях і очима людини, яка бачила забагато зла у цьому світі, він викликав її до себе в кабінет у перший же день.

— Лейтенанте Шевчук, — сказав він тоді, відклавши її особову справу. Його голос був тихим, але різав простір, наче сталь. — Мені абсолютно все одно, що про вас говорять у кулуарах. Мені байдуже на вашу стать, вік чи протекцію. У моєму підрозділі є лише одне мірило: чи зможете ви не схибити, коли від вашого пострілу залежатиме життя побратима?

— Зможу, пане полковнику, — не змигнувши оком, відповіла Соломія.

— Слова нічого не варті. Доведіть це в полі.

І вона довела. За три роки безперервної роботи, десятків ліквідованих баз та таємних операцій на узбережжі, Стріла стала найкращим оперативником групи. Вона заслужила беззаперечну повагу тих, хто колись посміхався їй услід. І все це — завдяки людині, яка зараз опинилася в руках безжальних найманців.

Двері оперативного центру різко відчинилися. Майор Віктор Завадський, формальний командир «Маяка-3», влетів у приміщення. Він був типовим кабінетним функціонером — ідеально випрасувана форма, жодного дня реального бойового досвіду і панічний страх перед особистою відповідальністю.

— Що в нас, капітане? — різко запитав він, нервово протираючи окуляри.

— Засідка, пане майоре. Конвой полковника розбито. Його самого утримують на території старого консервного комбінату біля лиману. Ми маємо негайно висуватися.

Завадський зблід, дивлячись на екран. Його очі гарячково бігали по рядках розвідданих. Мережа інформаторів Соломії вже підтвердила: об’єкт охороняє щонайменше два десятки професійних бойовиків. Добре озброєних убивць, які пройшли не один локальний конфлікт.

— Ніякої самодіяльності, Шевчук, — відрубав майор, відвертаючись від екрана. — Ми не маємо ресурсів для прямого штурму. Я надсилаю екстрений запит до столиці. Чекаємо на спецназ.

— Пане майоре, поки група захоплення долетить сюди, Тарасенка вб’ють! У нас є вікно максимум у дві години!

— Це наказ, капітане! — зірвався на крик Завадський. — Ми чекаємо! Це операція не нашого рівня.