Офіцери лиш приколювалися з простої прибиральниці, та коли найзліший бойовий пес ліг перед нею на землю, зблід навіть генерал…

— Я нікуди не спізнився, Олено, — він спокійно переступив через залишки дроту, повністю ігноруючи спрямовані на нього стволи. — Я просто терпляче чекав, поки всі пацюки зберуться в одному місці.

— Які пацюки? Про що ти?

— Про тих щурів, які продали нашу групу в п’ятнадцятому. — Він кивнув у бік яскраво освітлених вікон адмінбудівлі, де працювало аварійне освітлення. — І один із них, найголовніший, просто зараз сидить у кабінеті твого дорогого генерала.

Я завмерла, намагаючись осмислити почуте. У штабі зараз знаходилися тільки троє людей: Ковальчук, Гайдай і Віктор Шевчук.

— Ти про кого конкретно? — мій голос став металевим.

— Я про того самого «крота», Олено. Я приніс беззаперечні докази. Але їх категорично не можна показувати генералу прямо зараз.

— Це ще чому?

— Тому що Ковальчук — наступний у їхньому списку на термінову ліквідацію. І пряме замовлення на нього… — Сергій зробив багатозначну паузу, розглядаючи Тайфуна, який спокійно підійшов до нього і почав довірливо обнюхувати його долоні. — Замовлення на його усунення прийшло саме з цього кінологічного центру.

Позаду нас почувся тупіт десятків ніг. Це на підкріплення біг прапорщик Миколайович зі своєю резервною групою.

— Всім мордою в землю! Зброю на асфальт! — ревів старий кінолог, наводячи автомат на фігуру в пікселі.

Сергій абсолютно спокійно, без зайвої метушні, підняв руки трохи вище.

— Твій хід, Відьмо. Або ти пакуєш мене за протоколом і віддаєш військовій службі правопорядку, і тоді вся правда помре разом зі мною. Або ти віриш тому, хто колись віддав тобі свій іменний жетон.

Я опустила погляд на Тайфуна. Пес не виявляв жодних ознак агресії до Сергія. Навпаки, він розслаблено виляв хвостом.

Собаки ніколи не помиляються в людях.

— Максиме! — різко скомандувала я. — Це особливо важливий полонений категорії «Зеро». Нікому по рації не доповідати. Ведемо його в старий підземний бункер, в обхід головного штабу.

— Але ж протокол вимагає доповіді генералу… — невпевнено почав Зарівний.

— Виконувати! Це мій прямий наказ!

Старший лейтенант перевів погляд з мене на незнайомця, якого чомусь так привітно зустрічав найлютіший пес на всій базі.

— Плюс. Група, взяти в кільце! Ведемо «гостя». Миколайовичу, прикрий нам тили, щоб ніхто не підійшов.

Ми швидким кроком рушили в густу темряву, подалі від світла аварійних прожекторів. Я відчувала кожною клітинкою тіла, що цей вечір стане найдовшим і найважчим у моєму житті. Привид мого минулого не просто повернувся з небуття — він приніс із собою війну, яка, як виявилося, для нас ніколи й не закінчувалася.

Підземний бункер під адміністративним корпусом був похмурою спадщиною Холодної війни — сирий, глибокий бетонний мішок із задушливим запахом плісняви та машинного мастила. Тут, при тьмяному світлі тактичного ліхтаря, Сергій «Морок» розклав на іржавому залізному столі свій цифровий архів.

Це були не стоси паперів. Він дістав захищений армійський планшет і потертий жорсткий диск.

— Це повні копії радіотрафіку за лютий 2015-го року, — його вказівний палець впевнено тицьнув у сенсорний екран. — Перехоплення зашифрованого ворожого каналу. Ось тут чітко вказані точні координати нашої групи на метеостанції. А ось цифрове підтвердження отримання цієї інформації на їхньому сервері.

Максим Зарівний стояв біля масивних гермодверей, міцно стискаючи автомат. Він не дуже розбирався у складних шифрах розвідки, але чудово розумів вираз мого обличчя. Я швидко читала рядки програмного коду, і моє обличчя перетворювалося на сірий камінь.

— Відправник… — ледь чутно прошепотіла я. — Позивний «Канцлер».

— Здогадуєшся, хто це такий? — примружився Сергій.

— Ще б пак. Це був негласний позивний нашого головного куратора від контррозвідки. Того самого, який особисто затверджував нам усі бойові розпорядження та маршрути виходу.

Я повільно підвела налиті свинцем очі на Максима.

— Капітан Віктор Шевчук. Твій приятель.

Зарівний похитнувся, ледь не випустивши зброю з рук.

— Шевчук?! Та ну, це маячня… Він же вчора ввечері при мені пив енергетики і пробивав твою справу по закритих базах!

— Саме так, Максиме, — кивнув Сергій. — І коли він побачив, що «Відьма» несподівано воскресла в системі як об’єкт особливого державного контролю, він миттєво зрозумів, що його багаторічне прикриття згоріло. Тому він і заблокував інформацію. Тому він так наполегливо переконував тебе не лізти в цю справу.

— Але він зараз нагорі, — голос Максима здригнувся. — В одному кабінеті з генералом Ковальчуком і нашим полковником! Якщо він зрозуміє, що система РЕБ запрацювала і ми тут…

— Він обов’язково спробує піти, — жорстко закінчила я його думку. — Або ж просто прибере всіх свідків у кабінеті. Ковальчук для нього зараз — смертельна загроза.

Я різким, звичним рухом пересмикнула затвор пістолета.

— Зарівний, бери Тайфуна на короткий. Сергію, ти йдеш як наш «джокер». Ми піднімаємося нагору.

Ми швидко і безшумно піднялися службовими сходами. Довгий коридор другого поверху був абсолютно порожнім — усю охорону відтягнули на зовнішній периметр через «збій» електроніки. Тайфун ішов у самому авангарді, його кігті тихо ступали по лінолеуму. Шерсть на масивному загривку малінуа стояла дибки. Він чудово відчував наш адреналін.

Масивні двері приймальні начальника бази були прочинені. Звідти долинав підвищений, роздратований голос полковника Гайдая:

— …та не розказуйте мені казки, не може вся електроніка лягти сама по собі! Це цілеспрямований зовнішній вплив! Де ваша служба безпеки взагалі дивилася, Шевчук?!

Ми стрімко увійшли всередину.

Картина в кабінеті була напруженою: генерал Ковальчук сидів за столом, похмуро дивлячись у чорний екран телефону спецзв’язку. Гайдай нервово міряв кроками килим. А Віктор Шевчук стояв біля відчиненого сейфа, роблячи вигляд, що терміново перевіряє якісь документи.

Коли ми переступили поріг, Шевчук здригнувся, наче від удару струмом. Його права рука рефлекторно смикнулася до тактичної кобури під пахвою.

— Стояти на місці! — гаркнув Максим, наводячи ствол автомата прямо на колегу. — Руки тримай так, щоб я їх бачив!

— Зарівний?! — Гайдай завмер посеред кабінету. — Ти що витворяєш? Ти розум втратив? Негайно опусти зброю!

— Не маю права, пане полковнику. — Очі Максима не відривалися від Шевчука. — У нас тут… виявлено ворожий об’єкт.

Я зробила впевнений крок уперед. Сергій поки що залишався в напівтемряві коридору.

— Добрий вечір, «Канцлере», — крижаним тоном сказала я.

Очі Віктора неприродно розширилися. Він чудово пам’ятав цей старий позивний.

— Олено… ти про що взагалі говориш? Це якась жахлива помилка.

— Помилка була зроблена тобою у лютому 2015-го, Вікторе. Коли ти холоднокровно продав усю нашу групу за тридцять срібняків. Скільки там тоді платили їхні спецслужби за координати елітного українського спецназу?

— Це маячня контуженої людини, — Шевчук спробував криво посміхнутися, але великі краплі поту на його чолі кричали про інше. — Пане генерале, ваша прибиральниця остаточно з’їхала з глузду на тлі ПТСР.

Ковальчук повільно, спираючись на стіл, підвівся. Він дивився виключно на Шевчука. Його погляд був важким, як гранітна плита.

— «Канцлер»… — протягнув генерал, збираючи пазл у голові. — Я добре пам’ятаю цей криптонім на архівах. Але я був свято переконаний, що цей офіцер загинув під час виходу з котла.

— Він дійсно загинув для поняття офіцерської честі, — з тіні коридору повільно вийшов Сергій «Морок».