Бандити заблокували вагон, щоб пограбувати дівчину на милицях! Вони й гадки не мали, що поруч сидить спецпризначенець із бойовим псом…

Він увесь цей час сидів лише на чотири ряди попереду, ідеально мімікруючи під переляканого пасажира. На ньому було непомітне сіре худі, а обличчя приховував глибокий каптур. Його звали Тарас, і в команді Красовського він виконував роль «чистильника» — людини, яка з’являється тоді, коли план «А» провалюється і потрібно діяти швидко та брутально.

Почувши стрілянину в тамбурі, Тарас миттєво зорієнтувався. Поки Богдан та Вадим відволікали на себе увагу випадкового «месника», завдання Тараса було гранично простим: забрати вантаж і зникнути в лісовій темряві.

Він швидко йшов проходом, абсолютно ігноруючи плач жінок та благання пасажирів. Його крижаний погляд був прикутий виключно до ніг Кіри. Тарас витягнув із глибокої кишені худі важкий складаний інструмент — компактну гідравлічну монтувалку, призначену для швидкого розрізання металу. Йому потрібно було лише кілька секунд: розламати титановий шарнір на правому ортезі дівчини, витягти зашифрований накопичувач і вистрибнути через аварійне вікно.

— Вибач, красуне, — процідив Тарас, підступаючи впритул до її ряду. — Просто не ворушись, і все закінчиться швидко. Буде боляче, але терпимо.

Він підняв інструмент, готуючись завести його під металеву планку фіксатора. Але він так і не встиг завершити цей рух. Гром вибухнув нищівною атакою.

Пес не просто вкусив. Він випустив усю свою сорокакілограмову масу вгору, немов живий снаряд. Щелепи малінуа зімкнулися із силою гідравлічного преса, повністю проігнорувавши спробу чоловіка закритися монтувалкою, і вп’ялися прямо в праве передпліччя Тараса.

Важкий інструмент зі брязкотом впав на підлогу. Найманця відкинуло на спинку крісла. Тарас видав високий, пронизливий крик, який миттєво потонув у лютому гарчанні собаки. Гром не просто тримав ворога — він використовував свою вагу та інерцію, щоб завалити противника на підлогу. Собака притиснув чоловіка до килимової доріжки, поставивши передні лапи йому на груди, але при цьому жодної миті не відпускаючи поранену руку. Бурштинові очі Грома світилися первісним гнівом, а ікла перебували в лічених сантиметрах від горла Тараса. Кожен рух найманця викликав новий, ще сильніший стиск щелеп.

Кіра заціпеніла від жаху, її серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Цей «пухнастий захисник», який ще двадцять хвилин тому ніжно клав голову їй на коліна, зараз перетворився на досконалу зброю нейтралізації, діючи з холодною та нещадною точністю професійного бійця.

— Гром! Відійди! — різкий, владний голос Іллі розрізав повітря вагона.

Ветеран безшумно з’явився поруч. Його очі за частку секунди оцінили диспозицію: покинутий інструмент на підлозі, притиснутий до землі найманець і бліда, як полотно, але ціла Кіра.

Малінуа миттєво розтиснув щелепи. Він відступив на крок, але його губи все ще були відкопилені, демонструючи готовність завершити справу в будь-яку секунду. Пес знову зайняв позицію поруч із кріслом Кіри.

Ілля діяв без зайвих емоцій. Він відстебнув від свого пояса кілька міцних пластикових стяжок і за лічені секунди жорстко зафіксував руки Тараса за спиною, ігноруючи стогін болю останнього. Після цього він перевів усю свою увагу на дівчину.

Він опустився на одне коліно прямо перед нею, опинившись на рівні її очей.

— Кіро? Подивися на мене, — сказав він. З його голосу зникла крижана сталь, він знову став тим спокійним, надійним чоловіком. — Ти поранена? Він встиг щось зробити?

— Ні… — заїкаючись, прошепотіла вона, і перші сльози полегшення нарешті покотилися по щоках. — Твій пес… Гром. Він просто збив його з ніг. Якби не він…

— Хороший хлопчик, — коротко кивнув Ілля, на секунду поклавши долоню на широку голову вівчарки. Хвіст Грома один раз глухо стукнув по обшивці крісла.

Ілля зосередив погляд на титанових конструкціях, що охоплювали литки та стегна дівчини. Його обличчя знову стало суворим.

— Кіро, мені потрібно, щоб ти зараз була максимально зосереджена, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Сьогодні в клініці на Печерську… Коли ти була у доктора Зіміна. Він забирав твої фіксатори в іншу кімнату? Він пояснював, що саме він робить із шарнірами?

Кіра кліпнула, намагаючись згадати деталі крізь пелену пережитого шоку.

— Так… Доктор Едуард. Він сказав, що після останнього тесту шарніри потребують «мікрокалібрування». Він заніс їх у лабораторію за склом… Я чекала в холі, пила каву. Це тривало хвилин сорок.

Ілля тихо, але виразно вилаявся. Він обережно провів пальцями по бічній плашці її лівого ортеза. Його чутливі пальці, що звикли до роботи з механізмами, відчули мікроскопічний зазор там, де метал мав бути суцільним. Ця деталь була виготовлена на прецизійному верстаті. Вона була порожнистою.

— Ти стала «сліпим мулом», Кіро, — тихо пояснив Ілля, і в його очах спалахнула справжня лють через те, як підло її використали. — Твій лікар — не просто медик, він корумпований зрадник. Він перетворив твоє обладнання на ідеальну схованку для вивезення зі столиці критично важливих даних. Ті люди в потязі… вони прийшли не за грошима чи твоїм телефоном. Їм потрібен цей метал. Накопичувач із прототипом ПЗ для систем РЕБ «Авангард-Технолоджі».

Кіра з жахом подивилася на власні ноги. Вона відчула себе брудною, використаною. Речі, які мали дарувати їй свободу пересування, стали причиною того, що за нею полювали професійні вбивці.

— Я… я хочу, щоб ви це витягли, — прошепотіла вона, ледве стримуючи новий напад паніки. — Будь ласка! Просто віддайте їм це, нехай вони забираються геть!

— Ні, — відрізав Ілля. — Якщо я віддам їм накопичувач, ми станемо для них лише прикрими свідками, яких треба прибрати. Ми не ведемо переговори з тими, хто стріляє у вагонах. Ми доведемо справу до кінця.