Собаку замкнули в клітці посеред гір, щоб він забрав секрет у могилу. Але на його шляху опинився колишній військовий…

Остап та дільничний Богдан Ілліч вирушили на хребет Вовча Спина через два дні після того, як подвір’я покинули непрохані гості. Ранок видався кришталево чистим, повітря буквально дзвеніло від лютої холоднечі. Стара поліцейська “Нива” натужно долала підйом, ревучи мотором і розкидаючи снігову кашу, поки дорога не стала зовсім непрохідною. Далі чоловіки пішли пішки, глибоко провалюючись у твердий наст. Бархан біг попереду без повідця, скануючи простір наче справжній армійський розвідник.

Вони дісталися того самого місця, де ще зовсім недавно стояла іржава клітка. Вітер вилизав сніг навколо, оголивши старі подряпини на промерзлих дерев’яних підпорах. Богдан Ілліч важко зітхнув, зауваживши, що злочинці ідеально розрахували силу гірського вітру. Проте Бархан не став затримуватися біля своєї колишньої в’язниці. Він упевнено взяв слід і повів чоловіків нижче по схилу, інстинктивно уникаючи відкритих галявин. Собака зупинився біля кривого стовбура бука і почав рити лапами сніг, вказуючи на таємну схованку.

Остап опустився на коліна і допоміг розгрібати кучугуру. Під товстим шаром снігу виявився великий пластиковий будівельний контейнер. Всередині лежали масивні сталеві капкани, обмотані ізоляційною стрічкою, щоб не брязкали при перевезенні. Поруч валялися промаслені троси, жмут чеків із глухих заправок та маленький записник. На його сторінках дрібним почерком були виведені цифри: кубометри елітного лісу, дати, ініціали та колосальні суми. Дільничний присвиснув, одразу зрозумівши, що перед ними справжня “чорна бухгалтерія” масштабного угруповання.

Тим часом Бархан підійшов до кам’янистого виступу неподалік і витягнув із вузької ущелини старий шкіряний нашийник. Металева пряжка вкрилася іржею, а на внутрішньому боці виднілися темні плями засохлої крові. Остапа пройняв холодний піт. Цей нашийник належав не Бархану, а іншому собаці, який так і не повернувся з гори. Колишній військовий усвідомив жахливу правду: клітка призначалася не для утримання тварин, а для тихого знищення свідків без жодного пострілу.

Вони рушили далі вглиб хащів. Бархан вів їх максимально безпечним маршрутом, реагуючи на ледь вловний запах бензину та уникаючи місць зі свіжими слідами від шин. Біля замерзлого русла лісового струмка пес різко зупинився і сів, невідривно дивлячись на старе дерево. Богдан Ілліч простежив за його поглядом і помітив приховану фотопастку, об’єктив якої дивився прямо на стежку. Поліцейський обережно зняв пристрій і запакував його в пакет для доказів.

Раптом гірську тишу розрізав віддалений, але потужний гул двигуна вантажівки. Чоловіки миттєво завмерли, злившись із тінями дерев. Звук пройшов десь стороною, але стало зрозуміло — “чорні лісоруби” зовсім поруч і вони втратили будь-який страх. Повернувшись додому, Остап надійно сховав записник і чеки в металевий сейф, а Богдан Ілліч поїхав піднімати свої старі зв’язки в обласній екологічній інспекції.

Наступні три дні минули в тривожному, тягучому очікуванні. Аж поки одного вечора у двір не заїхав новий, вимитий до блиску чорний позашляховик. Цього разу, окрім знайомої трійці лісорубів, з машини вийшов зовсім інший чоловік. Це був Денис Марченко — лощений, самовпевнений юрист у дорогому вовняному пальті та шкіряних рукавичках. Він виглядав як типовий столичний “вирішувала”, який звик закривати проблеми чужими руками за великі гроші.

— Доброго вечора, пане Чорний, — м’яко, але з прихованим металом у голосі промовив гість. — Я Денис Марченко, юридичний консультант компанії “Захід-Дерево-Пром”. Сталося прикре непорозуміння. Тварина, яку ви знайшли, належить нашим субпідрядникам.

Марченко дістав із внутрішньої кишені пухкий конверт і недбало поплескав ним по долоні.

— Ми готові компенсувати ваші турботи та витрати на корм. Давайте вирішимо це по-доброму.

Бархан стояв поруч із Остапом, не видаючи жодного звуку, але його бурштинові очі не кліпаючи дивилися на юриста. Собака випромінював спокійну, але нищівну загрозу. Остап холодно відхилив пропозицію.

— Можете віднести свої папери в поліцію, — рівним голосом відрізав колишній військовий. — До того часу пес залишається тут.

Посмішка Марченка стала тонкою і хижою.

— Судові позови коштують дуже дорого, — тихо зауважив він, примруживши очі. — Для всіх сторін.

— Помилки теж обходяться недешево, — парирував Остап, зачиняючи двері.