«Це матір мого сина!» – гордо заявив він гостям, вказуючи на молоду коханку. Законна дружина лише посміхнулася у своєму інвалідному візку…

Значно пізніше, коли особистий водій з професійною, відстороненою мовчазністю обережно допомагав Вікторії пересісти в їхній спеціально переобладнаний чорний позашляховик, Максим уже був занурений у свої справи. Він відсторонено гортав стрічку економічних новин на яскравому екрані флагманського смартфона, його обличчя підсвічувалося холодним синім світлом.

— Завтра з самого ранку маю стратегічно важливий сніданок з інвесторами нашого нового проєкту, — кинув він у порожнечу шкіряного салону, навіть не підвівши очей від цифр. — Пані Галина вже отримала всі чіткі вказівки. Вона приготує тобі свіжий дієтичний сніданок і принесе прямо в ліжко. Тобі треба відпочивати.

— Я цілком могла б поїхати на цю зустріч з тобою, — обережно, але з надією запропонувала Вікторія, вдивляючись у його ідеальний, жорсткий профіль. — Зрештою, це ж наші спільні багаторічні партнери. Я особисто розробляла ескізи, які вони фінансують.

Максим нарешті відірвався від екрана і важко подивився на неї. Глибоко в його темних зіницях миттєво спалахнуло глухе роздратування, яке він доволі незграбно намагався замаскувати під турботу зразкового сім’янина.

— Віко, давай будемо дорослими реалістами. Логістика з твоїм візком по столичних ресторанах… це завжди надто складно і привертає непотрібну увагу. Мені потрібно на всі сто відсотків сфокусуватися на фінансових показниках та маржі, а не нервувати пів ранку через те, чи є в закладі правильний пандус і зручності для тебе.

— Я тебе почула, — тихо, майже пошепки відповіла вона. Вікторія відвернулася до холодного, тонованого скла, за яким стрімко пропливали розмиті нічні вогні Хрещатика та бульвару Шевченка.

Вдома, у просторих стінах їхнього пентхауса, який тепер більше нагадував стерильну приватну палату, ніж сімейне гніздо, чоловік звичними, відпрацьованими до абсолютного автоматизму рухами допоміг їй перебратися на край широкого ліжка. У його механічних дотиках не залишилося жодного, навіть найменшого натяку на людське тепло чи близькість — лише суха, розрахована механіка обов’язку перед свідками.

— Тримай, ось твоя вечірня терапія, — він простягнув їй склянку з негазованою мінеральною водою та дві масивні білі капсули. — Твій головний лікар чітко наголошував не пропускати жодного прийому. Твоїй виснаженій нервовій системі потрібен глибокий, безперервний сон для регенерації.

— Останнім часом я почуваюся від цих пігулок так, ніби моя голова щільно наповнена густим, липким туманом, — спробувала кволо заперечити Вікторія, з огидою дивлячись на ліки на своїй долоні. — Максиме, може, варто обговорити з лікарями хоча б незначне зменшення дозування? Я не можу зосередитися навіть на простих речах.

— Не вигадуй дурниць і не займайся самолікуванням. Кваліфікованим фахівцям зі світовим ім’ям значно видніше, як саме має тривати процес відновлення після такої важкої травми. Пий.

Вона покірно проковтнула гіркі пігулки, запивши їх водою. За останній важкий рік Вікторія майже звикла до цього неприродного, штучного стану постійної легкої загальмованості та емоційної апатії, який став її вірним супутником. Максим сухо клацнув дизайнерським вимикачем і відправився на своє ліжко на іншому кінці кімнати. Їх тепер розділяв не лише широкий прохід із м’яким килимом, а й нездоланна, льодяна прірва абсолютного відчуження.

Наступного ранку холодне осіннє сонце безжально било у велетенські вікна порожньої, тихої квартири. На блискучому кухонному острові з чорного мармуру лежала поспіхом надряпана записка: «Буду дуже пізно. Важкі переговори. Не забудь про свою вечірню терапію».

Вікторія самостійно зробила собі каву. Вона навмисно приготувала її значно міцнішою, ніж зазвичай дозволяли її суворі медики, щоб хоч трохи розігнати хімічний туман у мозку. З горнятком у руці вона повільно заїхала у просторий робочий кабінет чоловіка. Їй конче потрібно було знайти одні старі архітектурні креслення їхнього спільного проєкту для аналізу. Комп’ютер Максима миттєво вимагав пароль. Раптом її накрило гостре, болюче усвідомлення: вона більше не знає цієї комбінації цифр. Ще якихось три роки тому між ними не існувало жодних цифрових замків, секретів чи закритих дверей.

Вона важко зітхнула і вже розвернула свій візок до виходу, коли великий екран її телефону, що лежав на колінах, яскраво блимнув. Сповіщення в месенджері надійшло з абсолютно незнайомого, прихованого номера.

«Вибачте, що безцеремонно втручаюся у ваше життя, але ви маєте повне і беззаперечне право знати правду про людину, з якою живете під одним дахом».

Серце жінки раптово закалатало так сильно, що відлуння віддавало глухим болем у скронях. Тремтячими, непокірними пальцями вона відкрила вкладений файл. На якісній, зробленій ніби здалеку фотографії був чітко зображений Максим. Він саме виходив із розкішних, сяючих скляних дверей приватного елітного медичного центру «Здоров’я Нації». І він не був сам.

Чоловік вкрай ніжно, з трепетом і невластивою йому обережністю дбайливо обіймав за плечі молоду, вродливу брюнетку з уже досить помітним вагітним животиком. Внизу екрана безжально світилася цифрова мітка дати і часу знімка — вчорашній день, полудень. Точнісінько той самий час, коли її чоловік, за його власними переконливими словами, мав сидіти на вкрай важливій, важкій двогодинній нараді в кабінетах столичної міськради.

Того ж вечора, коли в масивному замку нарешті клацнув ключ і Максим переступив поріг пентхауса, Вікторія вже нерухомо чекала його в напівтемній вітальні. Телефон із відкритим, вбивчим фотографічним доказом надійно ховався у глибокій кишені її домашнього кашемірового кардигана.

— Як сьогодні пройшли стратегічні переговори з інвесторами? — її голос звучав ідеально рівно, без жодної зайвої емоції, наче натягнута струна.

— Просто блискуче. Ми остаточно, до копійки затвердили річний бюджет будівництва нового кварталу. — Він втомлено, але задоволено скинув дорогий піджак і впевнено попрямував до домашнього бару, щоб налити собі щедру порцію витриманого віскі з льодом. — А як минув твій день, Віко? Твої таблетки допомагають знімати спазми?

— День був надзвичайно пізнавальним і відкрив мені очі на багато речей, — повільно, карбуючи кожне слово, промовила Вікторія. — Максиме, скажи мені, дивлячись в очі… хто така Аліна?

Рука чоловіка з наповненим кришталевим келихом раптом завмерла на півдорозі до губ. Лід тихо дзенькнув об стінки.

— Аліна? — перепитав він, і ця мікросекундна пауза видалася Вікторії занадто вивіреною, занадто штучною. — Це наш новий старший креативний директор. Вкрай талановита, амбітна і пробивна дівчина зі свіжими ідеями. А що раптом викликало у тебе такий прицільний інтерес до кадрової політики компанії?

— Просто стало цікаво. Можливо, є щось таке, що ти сам, добровільно хотів би мені розповісти про ваші… тісні робочі стосунки?

Максим з відчутним гуркотом опустив важкий келих на скляний стіл.

— Вона — молодий, перспективний професіонал, а я виступаю її прямим наставником і ментором у бізнесі. Віко, до чого взагалі ці дивні, безпідставні допити на ніч дивлячись?

Вона мовчки, не кліпнувши оком, витягла зі своєї кишені смартфон і повільно розвернула яскравий екран просто до нього. Риси обличчя чоловіка миттєво скам’яніли, втративши будь-який живий вираз. Він перетворився на статую.

— Ти що, настільки опустилася у своїй підозрілості, що найняла дешевого приватного шпигуна? — його голос став холодним і колючим.

— Мені надіслали це повідомлення кілька годин тому. Я гадки не маю, хто цей анонімний відправник.

— І ти, звісно ж, зі своєю хворобливою уявою одразу повірила у найбрудніший, найпаскудніший сценарій? — він коротко і дуже нервово розсміявся, розводячи руками. — Це так типово для твого нинішнього нестабільного психологічного стану. Останнім часом ти стала такою… параноїдально підозрілою до всього навколо. Це все наслідки травми і сильних медикаментів.

— Ця жінка на фотографії явно вагітна, Максиме. І ти обіймаєш її так, як ніколи не обіймав просто підлеглих.

— Так, вона вагітна. І повір мені на слово, її законний чоловік, Артем, зараз просто на сьомому небі від щастя. Я ж просто по-людськи, з елементарної ввічливості допоміг їй дійти до автомобіля біля клініки. Дівчині раптово стало зле після задушливої, двогодинної наради. Як її безпосередній керівник і власник бізнесу, я несу повну відповідальність за здоров’я своїх провідних співробітників!