Усе село сміялося з “нагуляного” сироти, а рідна баба вигнала з хати. Якби ж вони знали, чиїм сином він виявиться і як повернеться в рідне село

Вона не пішла далі воріт, але хлопець відчув її колючий погляд спиною.

Раптом, коли водій уже завів двигун, Тонько побачив серед зелені дерев знайому тендітну фігурку. Це була Ганнуся. Вона прибігла захекана, щоб попрощатися з ним. Але вийти до неї він уже не встиг — двері зачинилися, і автобус важко рушив із місця.

Ганнуся ще довго йшла узбіччям за від’їжджаючим автобусом, ковтаючи густий дорожній пил. По її щоках текли гіркі сльози.

Міцного, витривалого до важкої праці Тонька розподілили на строкову службу до Десантно-штурмових військ. Армійська дисципліна далася йому легко. Він швидко здружився з іншими хлопцями у взводі.

Побратими часто дивувалися, чому Антону ніколи не приходять посилки зі смаколиками з дому, чому немає листів чи дзвінків від рідних у вихідні. Дехто навіть думав, що він з дитбудинку. Щоб розвіяти домисли, хлопець одного вечора розповів їм свою непросту життєву історію. Хлопці, почувши про його долю, щиро йому співчували і підтримували:

— Не переймайся, братику. Все в тебе буде добре. Відслужиш, повернешся додому, знайдеш гарну роботу, одружишся… От і буде в тебе своя, справжня родина.

Антон теж щиро в це вірив. Але коли прийшов довгоочікуваний наказ про демобілізацію і він змужнілим повернувся до рідного Кленового, на нього чекало розчарування. Виявилося, що Марина все ж таки поїхала до Києва і майже не з’являлася в селі. Ганнусі теж ніде не було — люди казали, що вона вступила до медичного коледжу в сусідньому районі.

А в перший же день його повернення баба Надія зустріла онука на порозі, не пускаючи в хату. Вона підбгала губи і холодно заявила:

— Ну що, відслужив? От і добре. А тепер слухай сюди, Антоне. Годі з мене. Ти вже дорослий, здоровий і самостійний лоб. Я свою обіцянку перед покійною сестрою виконала, слово стримала. Тебе не покинула, не здала в інтернат. А виховувала як уміла. Тепер сам думай, як далі жити і на хліб заробляти. Захочеш — їдь у місто. А не захочеш — іди в хату своєї матері, виселяй звідти моїх квартирантів і сам там живи. Це вже твоє діло.

Вона нервово поправила хустку і додала:

— А я до своєї доньки в Фастів переїжджаю. Стара я вже, хворію часто, мені догляд потрібен. Господарство завтра розпродаю, хату закриваю. Тож збирай свої речі і йди собі з Богом.

Антон довго не роздумував. Він чудово розумів, що був не потрібен бабі малим, а тепер, коли виріс — і поготів. Він мовчки зібрав у спортивну сумку свої нехитрі пожитки, кинув останній погляд на двір, де минуло його гірке дитинство, і того ж дня поїхав до Києва.

Хлопець він був міцний, загартований армією, тож сподівався, що роботу в столиці знайде швидко.

Київ зустрів Антона галасом, нескінченним потоком машин та байдужістю великого міста. Вийшовши з рейсового автобуса на автостанції, він одразу купив газету з вакансіями та підійшов до дошки оголошень. Його погляд зачепився за пропозицію: «Терміново потрібен особистий водій у солідну юридичну компанію. Вимоги: пунктуальність, відсутність шкідливих звичок, бажано після армії».

Антон того ж дня вирушив за вказаною адресою, у сучасний бізнес-центр на Печерську. Хлопця, загартованого армійською дисципліною, з ідеальною характеристикою та міцною статурою, прийняли на роботу без зайвих розпитувань.

Начальниця відділу кадрів, підписуючи всі необхідні папери, лише привітно всміхнулася:

— Нарешті в нашого шефа з’явився тямущий і серйозний водій. Попередні довго не затримувалися через його вимогливість. Вітаю вас із гарною роботою, Антоне!

Хлопець стримано усміхнувся у відповідь. Вже за пів години він впевнено паркував чорний представницький автомобіль біля центрального входу фірми.

Зі скляних дверей вийшов шеф — сивочолий, солідний чоловік у дорогому костюмі. Це був Сергій Іванович. Він уважно, якось занадто пильно подивився на свого нового водія, на мить насупивши брови, і раптом запитав:

— У тебе таке знайоме обличчя, хлопче… Ми з тобою не могли раніше десь бачитися?

Антон заперечно похитав головою:

— Та ні, навряд чи. Я звичайний хлопець із села, у столиці ніколи раніше в таких колах не бував.

У свій перший робочий день Антон повіз начальника на важливу ділову зустріч. Він старанно виконував усі свої обов’язки, водив авто плавно і впевнено. Керівництво залишилося дуже задоволеним. Скромний, мовчазний і зосереджений хлопець відразу сподобався Сергію Івановичу. Йому імпонували Антонова стриманість та абсолютна пунктуальність — хлопець ніколи не спізнювався навіть на хвилину.

Одного вечора наприкінці робочого тижня Сергій Іванович сказав:

— Антоне, завтра заїдь за мною на годину раніше, ніж зазвичай. Приїжджають мої батьки з області. Їх треба буде зустріти на Центральному залізничному вокзалі і допомогти з речами.

Антон виконав усі вказівки шефа. Рано-вранці вони вже стояли на пероні столичного вокзалу. За кілька хвилин із вагона фірмового поїзда вийшли літні, але ще досить бадьорі чоловік та жінка. Це був Дмитро та Світлана.

Батько Сергія радісно обійняв сина, а потім випадково перевів погляд на Антона, який саме брав їхні валізи. Літній чоловік раптом здригнувся і миттєво зблід, наче побачив привида.

— Сергію… а хто це з тобою? — тихо, тремтячим голосом запитав він.

— Тату, знайомся. Це мій новий особистий водій, Антон. Дуже надійний хлопець.

— Синку… я, звісно, вже погано бачу на старість літ. Але ж цей юнак — це просто точна копія мого рідного брата в молодості! Твого дядька! Хіба ти сам не бачиш цієї неймовірної схожості?! Ті ж очі, ті ж вилиці…