Чоловік повернувся з “нуля” і завмер біля двору: дружина в чорному сукні зі сльозами чекала на його труну… “Я вже купила тобі домовину” – лиш тихо мовила вона!

Він побачив знайомий дах свого будинку. Побачив розлогу черешню, яку вони саджали разом у перший рік після весілля, і яка тепер давала густу тінь на весь двір. А потім він побачив їх.

Кров миттєво відхлинула від обличчя Назара, а долоні вкрилися липким, холодним потом.

Біля його воріт були припарковані дві машини: темно-зелений військовий пікап та біла карета швидкої допомоги з увімкненими проблисковими маячками. На подвір’ї, утворивши напружене півколо, стояли люди у військовій формі. Це точно були не побратими, які раптом вирішили заїхати в гості. Їхні пози були занадто офіційними, спини — неприродно прямими.

Серед них чітко виділявся старший офіцер у парадному кітелі, який нервово стискав у руках темну теку з паперами. Трохи позаду стояли двоє медиків зі швидкої, тримаючи напоготові помаранчеву реанімаційну валізку.

А в самому центрі цього страшного півкола стояла його Юлія.

Вона була вбрана в глуху чорну сукню, якої Назар ніколи раніше в неї не бачив. Її розкішне русяве волосся було недбало стягнуте у хвіст. Навіть із салону автомобіля, крізь скло, він бачив, як дрібно і моторошно тремтять її плечі. Один із військових — судячи з шевронів, офіцер служби морально-психологічного забезпечення — обережно, наче кришталеву вазу, тримав її за лікоть, мабуть, побоюючись, що вона просто впаде на землю.

Таксі плавно зупинилося за кілька метрів від воріт. Назар не міг поворухнути жодним м’язом. Він буквально забув, як працюють легені і як треба дихати. Це було щось абсолютно неправильне. Це була якась сюрреалістична помилка.

Це була група сповіщення.

Назар чудово знав, що це таке. Кожен військовий на фронті знав ці процедури напам’ять. Це були ті самі люди, які приходять у дім тоді, коли повертатися туди вже нікому. Ті, хто приносить у паперовій теці кінець світу.

Але ж він був живий! Він сидів прямо тут, на задньому сидінні звичайного київського таксі, дихав, кліпав очима, відчував під ногами килимок автомобіля. Його серце билося так шалено, що пульсація віддавала тупим болем у скронях.

— Ей, командире, ти як? Щось сталося? Тобі погано? — стурбовано запитав таксист, обернувшись і помітивши, як пасажир зблід до кольору крейди.

Рука Назара механічно лягла на пластикову ручку дверцят, але він ніяк не міг змусити себе потягнути за неї. Думки металися в голові з шаленою швидкістю, і кожна наступна була страшнішою за попередню. Невже якась помилка в штабі? Невже їм повідомили, що він “двохсотий”?

Він знав, що минулого тижня їхній батальйон зазнав втрат. Був важкий бій, кілька хлопців не повернулися з позицій. Але процедура ідентифікації вже мала б завершитися, рідних мали б сповістити ще позавчора. Чому ці люди стоять біля його будинку саме зараз?

Раптом Юлія повільно підвела голову. Вона ніби відчула на собі чийсь пильний погляд. Її очі, червоні, розпухлі від нескінченних сліз, почали блукати вулицею і раптом зупинилися на машині таксі. На одну коротку мить їхні погляди зустрілися крізь тоноване скло.

Назар побачив, як з її обличчя зникла остання крапля крові. Вона стала білішою за медичний халат лікаря швидкої. Її рот широко відкрився у моторошному, німому крику, але жодного звуку над вулицею не пролунало.

Військовий психолог простежив за її поглядом, а за ним, мов за командою, обернулися й інші офіцери. Кілька пар здивованих очей вп’ялися в таксі.

Назар зробив глибокий вдих, штовхнув дверцята і, ледь тримаючись на ватяних ногах, ступив на асфальт. Він все ще був у своїй запиленій тактичній формі, з величезним рюкзаком, який машинально продовжував стискати в руці.

Для них він, мабуть, виглядав як справжній привид. Як марево, галюцинація, народжена нестерпним горем жінки.

Юлія різко вирвалася з рук офіцера. Вона зробила три невпевнені, хиткі кроки назустріч, а потім завмерла, міцно затуливши рота долонями.

— Назаре… — її голос був ледве чутним, зірваним шепотом, який літній вітер дивом доніс до нього. — Назаре, це ти?

Старший офіцер — сивий полковник із суворим, висіченим з каменю обличчям — зробив крок уперед. На його обличчі зараз читалася неймовірна суміш абсолютної розгубленості й глибокого шоку. Він переводив погляд з живого Назара на офіційну теку у своїх руках, потім знову на Назара, ніби відчайдушно намагаючись звірити жорстоку реальність із надрукованим текстом.

— Штаб-сержанте Кравченко? — запитав полковник. Він намагався тримати голос під контролем, але в ньому чітко бриніла нотка паніки.

— Я штаб-сержант Назар Кравченко. Особистий номер… — Назар відчеканив цифри суто на автоматі, хоча горло перехопило болючим спазмом. — Так, пане полковнику. Це я.

Обличчя офіцера миттєво змінилося. Шок змінився полегшенням, а вже за секунду — непідробним жахом від усвідомлення масштабів ситуації. Він різко обернувся до Юлії, потім до своєї групи, потім знову втупився у військового.

— Пане полковнику, — Назар намагався говорити твердо, хоча його дрібно трусило від адреналіну. — Що тут, чорт забирай, відбувається? Чому ви тут? Чому ви біля мого дому?