Ветеран врятував покинуту вівчарку з цуценятами. Коли нахабний хазяїн прийшов качати свої права, його чекав епічний сюрприз…
Надія Петрівна низько опустила голову. Тиша на маленькій кухні стала такою густою, що її можна було різати ножем. Вона все знала. Вона боялася цього сценарію значно більше, ніж хотіла собі зізнатися.
— Ви можете приходити до них хоч щодня, — запропонував Назар, трохи пом’якшуючи свій командирський тон. — Допомагати, гуляти з малими в лісі. Але житимуть вони поки що тут. Принаймні доти, доки я не буду на сто відсотків впевнений, що їм нічого не загрожує. Тут периметр закритий. Тут безпечно.
Жінка мовчала довгу, важку хвилину. Потім повільно кивнула. Це була беззаперечна капітуляція, але капітуляція розумна і вимушена.
— Дякую вам, — щиро сказала вона. — Ви дуже хороша людина, Назаре. Хоча й намагаєтеся здаватися холодним каменем.
Коли вона встала, щоб піти додому, Герда провела її до самих дверей. На порозі Надія Петрівна затрималася. Вона нервово поправила хустку, з тривогою глянула на сосновий ліс, що вже темнів за високим парканом, і тихо сказала:
— Ви маєте дещо знати. Ігор ніколи не пробачає поразок. Він щиро вважає, що абсолютно все в цьому світі має свою ціну. І якщо хтось раптом стоїть на його дорозі — його треба або купити, або безжально зсунути бульдозером. Будьте дуже обережні з ним.
Назар мовчки провів її поглядом, аж поки темна постать жінки не розчинилася за поворотом ґрунтової дороги.
— Я теж не люблю програвати, — сказав він у порожнечу сутінків.
Повернувшись у дім, чоловік фізично відчув, як атмосфера змінилася. Той крихкий спокій, який він так старанно будував тут останні місяці, дав глибоку тріщину. Реальний світ, з усією його жадібністю, брудом і цинізмом, знайшов його навіть у цій лісовій глушині.
Телефон різко задзвонив, коли за вікном вже запанувала глуха ніч. Екран старенького смартфона висвітив: “Невідомий номер”.
Назар анітрохи не здивувався. Навпаки, він чекав цього дзвінка. Він спокійно прийняв виклик, увімкнув гучний зв’язок, поклав телефон на стіл, але не сказав ні слова. Просто уважно слухав.
— Слухай сюди, герой, — голос у слухавці був низьким, самовпевненим і нахабним. Той самий специфічний тон столичних “рєшал”, які звикли відкривати двері ногами. — Ти підібрав непотріб на трасі — молодець, візьми з полиці пиріжок. Але не лізь у чужі сімейні справи. Собак — прибрати. Стару — не слухати. Даю тобі рівно добу, щоб ти тихо з’їхав з цієї теми.
— А то що? — рівним, абсолютно беземоційним голосом запитав Назар. Його тон був схожий на лінію горизонту в степу.
— А то швидко згадаєш, що на цивілці теж буває дуже гаряче. У тебе такий гарний будиночок у лісі. Дерев’яні перекриття, суха хвоя навколо. Буде дуже шкода, якщо раптом проводка закоротить посеред ночі. Ти мене зрозумів, вояка?
Короткі гудки. Виклик обірвався.
Назар повільно опустив очі на телефон. Гнів, який спалахнув було десь усередині, миттєво трансформувався в знайому, холодну бойову лють. Це було зовсім не попередження. Це була пряма погроза. Тупа, бандитська і дуже конкретна.
В кутку темної кімнати Герда підняла велику голову і загарчала. Тихо, утробно, показуючи ікла. Вона не розуміла слів, що лунали з динаміка, але вона миттєво зчитала різку зміну в біохімії свого господаря. Вона відчула загрозу.
Назар рішуче підійшов до металевого сейфа в кутку спальні. Повернув ключ. Дістав свій офіційний травматичний пістолет Форт-17Р, методично перевірив магазин, дослав патрон у патронник і поставив зброю на запобіжник. Поклав її на стіл поруч із ноутбуком. Потім мовчки підійшов до вікон і щільно зашторив їх усі — старе добре світломаскування, звичка, яка рятує життя.
— Ну що ж, Ігорю, — тихо промовив він у темряву, дивлячись на екран комп’ютера. — Ти хотів вигідно продати землю і вважав себе господарем життя? Тепер ти отримаєш війну за кожен квадратний метр цієї землі.
Тієї ночі Герда не спала біля коробки з цуценятами. Вона лягла в темному коридорі, поклавши морду на лапи, чітко навпроти вхідних дверей. А Назар сидів на кухні, уважно вивчаючи кадастрову карту Макарівського району на екрані ноутбука. Він ще не знав масштабів компанії “Київ-Престиж Девелопмент”, але знав одне, найважливіше правило: хтось щойно перетнув червону лінію.
А за червоними лініями “Кремінь” переговорів не веде.
Ранок наступного дня почався для Назара не з міцної кави, а з глибокої, методичної розвідки за допомогою відкритих джерел — OSINT. Звичка прокидатися задовго до сходу сонця міцно в’їлася в його біоритми. Герда вже сиділа біля розкладеного крісла, уважно спостерігаючи за господарем і чекаючи його першої команди. Ніч минула напрочуд спокійно, але Назар чудово розумів: це був оманливий, штучний спокій. Так буває в перші хвилини тиші перед масованим артилерійським обстрілом.
Поки цуценята вовтузилися у своєму теплому кутку біля конвектора, влаштовуючи кумедну вранішню боротьбу за стару гумову іграшку, чоловік розгорнув на столі ноутбук. Він ніколи не був професійним хакером, але базові навички роботи з реєстрами та базами даних здобув ще під час служби. У сучасних реаліях вміння швидко знайти потрібну інформацію іноді важить набагато більше, ніж вміння влучно стріляти.
Він ввів у рядок пошуковика назву компанії: “Київ-Престиж Девелопмент”.
Перші ж посилання вели на неймовірно красивий, дорогий сайт-візитку. Яскраві рекламні гасла: “Елітне житло в обіймах природи”, “Справжній європейський комфорт у передмісті столиці”, “Безпека та екологічність”. На екрані миготіли деталізовані 3D-рендери сучасних котеджів із величезними панорамними вікнами, зелені, ідеально підстрижені газони та щасливі, усміхнені сім’ї на терасах. Усе виглядало максимально дорого, солідно і абсолютно легально.
Назар скептично хмикнув і відкрив аналітичні сервіси для перевірки українського бізнесу. Тут глянцева картинка миттєво потьмяніла. Товариство з обмеженою відповідальністю було зареєстроване всього близько року тому. Статутний капітал — смішний мінімум, необхідний за законом. Серед засновників значилася якась каламутна офшорна компанія на Кіпрі та підставний “фунт” із пропискою у старому студентському гуртожитку на околиці Києва. А от на посаді генерального директора чорним по білому фігурувало прізвище: Завадський Ігор Вікторович.
— Ось ти який, “діловий і нервовий”, — тихо пробурмотів Назар, роблячи скріншот екрана і зберігаючи його в окрему папку.
