Зарозуміла професорка пообіцяла шлюб тому, хто розв’яже неможливу задачу. Вона зблідла, коли до крейди потягнувся звичайний прибиральник…

Її приниження було абсолютним. Їй довелося при всіх визнати, що вона не знає. Але те, що вона бачила на власні очі вночі, кричало про те, що він цілком може це зробити.

— Тоді ми маємо перевірити це офіційно, — безапеляційно заявив декан, і його тон не залишав простору для маневрів. — Понеділок, ранок. Публічна демонстрація у великій лекційній залі. Якщо він справді здатен на те, що кажуть, ми зобов’язані дізнатися, ким насправді є цей чоловік.

Коли викладачі почали розходитися, гудучи, наче вулик, Аліна залишилася сидіти на місці. Вона порожнім поглядом дивилася на заморожений кадр відео на екрані, де Ілля стояв біля дошки.

Професор Гавриленко затримався біля дверей. Він підійшов і м’яко, по-батьківськи поклав руку їй на плече.

— Аліно, дитино… Я викладаю в цих стінах вже сорок років. Я бачив і геніїв, і відвертих шарлатанів. Цей чоловік — не шарлатан. Якою б не була його історія, я раджу тобі морально підготуватися до понеділка.

Ранок понеділка видався безжально сірим і мрячним. Важке листопадове небо над Києвом ідеально віддзеркалювало ту гнітючу, наелектризовану атмосферу, що нависла над університетським містечком. Велика фізична аудиторія — монументальний амфітеатр, розрахований на п’ятсот осіб, — тріщала по швах. Люди стояли в проходах, сиділи на сходинках і тулилися вздовж стін.

Перші ряди щільно окупувала університетська еліта: завідувачі кафедр, сивочолі професори, представники ректорату. На гальорці гули студенти, тримаючи напоготові смартфони, щоб не пропустити жодної секунди цього історичного протистояння. Біля входу навіть метушилися оператори кількох місцевих телеканалів, налаштовуючи камери на штативах. Усі чекали або грандіозного наукового тріумфу, або епічного публічного розп’яття.

Величезна дошка з рівнянням, вимита і підготовлена до ідеального стану, займала три масивні панелі. Воно шкірилося до присутніх сотнями символів — химерне, надмірне, злісне.

Аліна Романова стояла за викладацькою трибуною, стискаючи її краї так сильно, що побіліли кісточки пальців. Вона одягла свій найкращий темно-синій діловий костюм. Зазвичай ця дорога тканина слугувала їй бронею, яка додавала владності, але сьогодні вона відчувалася як важкий лицарський панцир, що зовсім не захищав від внутрішнього тремтіння.

Стрілка годинника на стіні повільно наблизилася до десятої. Рівно о 10:00 масивні дубові двері відчинилися, і гомін у залі миттєво обірвався.

До аудиторії увійшов Ілля. На ньому була все та ж вицвіла синя уніформа технічного працівника. Під сліпучим світлом софітів та прицілом сотень камер він здавався зовсім інакшим — набагато вразливішим, ніж та таємнича тінь, що ночами творила магію в покинутих кабінетах. Аліна помітила, як ретельно він намагався вичистити в’їдливий бруд з-під нігтів, щоб виглядати гідно, і як його плечі злегка напружилися під вагою такої кількості поглядів.

Вона змусила себе заговорити. Її голос лунав з динаміків рівно, хоча всередині бушував справжній шторм:

— Пане Величко. Ви публічно заявили, що здатні розв’язати це рівняння. Умови залишаються незмінними. Якщо ви успішно впораєтеся із завданням, я виконаю свою обіцянку щодо шлюбу.

Кожне слово мало присмак попелу. Аліна фізично відчувала, як її ретельно вибудований, ідеальний світ починає розсипатися на друзки.

Ілля не відповів. Він повільно підійшов до дошки і взяв до рук шматочок білої крейди. Її вага здавалася йому водночас до болю знайомою і абсолютно чужою, ніби це був артефакт із минулого життя, який він не мав права чіпати. На кілька довгих секунд він завмер, спиною відчуваючи важку суміш цікавості, зневаги та відвертого скептицизму, що линула від залу.

А потім у його пам’яті теплим відлунням прозвучав голос мами: «Ніколи не дозволяй змушувати тебе соромитися свого розуму, синку».

Він зробив глибокий вдих і торкнувся крейдою зеленого полотна.

Зала миттєво поринула в абсолютну, вакуумну тишу, яку порушував лише швидкий, ритмічний стукіт крейди. Його підхід був шокуюче нестандартним. Ілля почав із такої сміливої трансформації змінних, що кілька сивих професорів у першому ряду аж подалися вперед, жмурячись крізь товсті лінзи окулярів.

Він працював методично. З кожною новою хвилиною його рухи ставали все більш розкутими, швидкими, впевненими. Він заповнював одну панель за іншою неймовірно елегантними розрахунками, ніби диригував невидимим оркестром.

Минуло сорок хвилин. Потім година. Ніхто в залі навіть не ворухнувся. Дехто з викладачів гачкоподібно схилився над блокнотами, гарячково намагаючись встигати за його бездоганною логікою, час від часу тихо хапаючи повітря від чергового осяяння.

Коли Ілля нарешті поставив останню крапку, відклав недопалок крейди і зробив крок назад, повний розв’язок займав п’ять величезних дощок.

Тиша в аудиторії розтягнулася на довгих десять ударів серця. Вона була настільки густою, що здавалася матеріальною.

Найстарший математик кафедри, професор Гавриленко, повільно, спираючись на палицю, підвівся зі свого місця.

— Боже мій… — прошепотів він, але в мертвій тиші його старечий голос рознісся до самих останніх рядів. — Це не просто правильно. Це бездоганно. Це готова наукова робота, гідна негайної публікації у провідних виданнях світу.