Зарозуміла професорка пообіцяла шлюб тому, хто розв’яже неможливу задачу. Вона зблідла, коли до крейди потягнувся звичайний прибиральник…

Листопадовий вечір накрив столицю густим, вогким туманом. За високими вікнами старої лекційної зали монотонно шумів заторами проспект Перемоги, а по склу стікали холодні краплі дощу, розмиваючи світло вуличних ліхтарів. Усередині ж, в аудиторії Столичного університету точних наук, повітря можна було різати ножем — настільки густою була нервова напруга перед майбутньою сесією.

Професорка Аліна Романова стояла біля масивної дошки, наче скульптура з льоду та амбіцій. Її строгий дизайнерський костюм ідеально контрастував із потертим зеленим полотном, списаним багатоповерховими формулами. Жінка акуратно поклала шматочок крейди на дерев’яну поличку і відступила на крок, милуючись своєю роботою. Рівняння, яке вона щойно вивела, нагадувало химерний лабіринт, створений виключно для того, щоб заплутати й морально знищити будь-якого сміливця.

Тонкі пальці з бездоганним манікюром недбало змахнули білий пил. Аліна окинула поглядом два десятки переляканих студентів. На її обличчі заграла та специфічна, ледь вловима посмішка, яку зазвичай демонструють люди, абсолютно впевнені у власній винятковості.

— У мене є для вас пропозиція, — її голос пролунав у тиші дзвінко і холодно, з відвертими нотками зневаги. — Той геній, який зможе розв’язати цю задачу прямо тут і зараз… отримає мою згоду на шлюб.

По рядах прокотився здавлений, нервовий шепіт. Студенти ховали очі, не розуміючи, як реагувати на цей жорстокий, екстравагантний жарт.

Саме в цю секунду біля задніх дверей аудиторії завмер чоловік. Це був Ілля Величко — звичайний технічний працівник університету у вицвілому синьому комбінезоні. Його швабра завмерла на півдорозі до відра, а погляд намертво прикипів до дошки. Мозок Іллі, немов потужний комп’ютер, що вийшов із режиму сну, автоматично почав сканувати символи. Він просто не міг опиратися цій математичній магії.

— Тензор Рімана… у компактній формі, — ледь чутно видихнув він.

Слова зірвалися з губ раніше, ніж увімкнувся інстинкт самозбереження. Аліна різко обернулася. Її ідеальні брови злетіли вгору, а погляд став колючим, мов бите скло.

— Що ви щойно пробурмотіли? — крижаним тоном перепитала вона, спопеляючи поглядом чоловіка зі шваброю.

Ілля відчув, як зрадницьки затремтіли руки. Ці долоні, колись здатні творити наукові дива, тепер були вкриті жорсткими мозолями від щоденного миття коридорів. Він набрав повні груди повітря.

— Я кажу… що, здається, можу це розв’язати.

Для Аліни Романової це був не просто нахабний виступ — це був збій у її ідеальній матриці світу. Вона виросла в тепличних умовах елітного закритого маєтку в Конча-Заспі. Її батько, покійний академік зі світовим ім’ям, і мати, видатна дослідниця, виліпили з доньки наукового термінатора.

У дитинстві Аліна не знала запаху свіжоспечених пиріжків чи розбитих колін у дворі — замість цього вона розв’язувала логічні головоломки перед натовпом запрошених на вечерю нобелівських лауреатів. Її дитинство принесли в жертву амбіціям. Отримавши посаду наймолодшої професорки в історії університету у свої двадцять вісім, вона не відчула радості. Лише втому. Тепер їй було тридцять, вона ховалася від світу за брендами і зневажала будь-яку фізичну працю, вважаючи її ознакою інтелектуального краху.

Але останнім часом її ідеальний фасад дав тріщину. Нових відкриттів не було вже два роки. Колеги по кафедрі почали перешіптуватися поза спиною про її професійне вигоряння. Її потрібен був тріумф, публічна демонстрація власної недосяжності. І точно не прибиральник мав стати перешкодою на цьому шляху.

Доля Іллі Величка, натомість, нагадувала кардіограму з різким обривом. Він виріс у тісній квартирці на Борщагівці. Його мама, пані Олена, все життя пропрацювала вчителькою української мови в місцевій школі. Саме ця проста, але неймовірно мудра жінка першою помітила, що її син бачить у всьому математичну гармонію.

Коли шістнадцятирічний Ілля виборов повний грант на навчання в Кембриджі, мама плакала від щастя на їхній крихітній кухні. А коли у дев’ятнадцять він став наймолодшим лауреатом Філдсівської премії, перед ним відчинилися двері найкращих корпорацій світу.

Усе зруйнував один телефонний дзвінок. У мами виявили агресивну форму раку нервової системи. Надію давала лише одна клініка в Європі, але стартовий депозит складав понад двісті тисяч євро.

Тієї ж ночі Ілля кинув науку. Він повернувся до Києва, за безцінь продав їхню єдину квартиру, вліз у петлю кабальних мікрокредитів під космічні відсотки, хапався за будь-які нічні підробітки. Він перетворився на тінь, спостерігаючи, як найдорожча людина згасає в палаті звичайної міської лікарні.

Грошей так і не вистачило. Мама пішла з життя, до останнього подиху стискаючи його руку і благаючи пробачити їй те, що через її хворобу він втратив своє майбутнє. Того ж вечора на задньому дворі лікарні він розвів невелике вогнище, в якому згоріли всі його наукові зошити. Геній помер разом із матір’ю. Залишився лише мовчазний привид у спецівці, який ночами бездумно мив підлоги в університеті, куди його колись благали піти викладати.

Конфлікт, який назавжди змінив їхні життя, стався через три дні після того епізоду з рівнянням-жартом.

Аліна саме вела складну лекцію з математичного аналізу. Вона розпалилася, вимальовуючи на дошці чергове доведення, коли двері тихо прочинилися, і до аудиторії увійшов Ілля зі своїм візком для сміття.

— Ви не могли б обрати інший час для своїх… маніпуляцій? — гидливо скривилася професорка. — Ми тут займаємося наукою.