Сім років він сам виховував сина, оплакуючи дружину. Поки малий не впізнав маму в нареченій на чужому весіллі…
А що ж Богдан? За кілька тижнів після тієї рокової зустрічі в ресторані він зателефонував Тарасу. Його голос звучав втомлено, але рішуче.
— Я скасував весілля, Тарасе, — зітхнувши, сказав друг у слухавку. — Після того, як ви пішли, я змусив її розповісти всю правду. І про депресію, і про ультиматум батька, і про те, як вони роками брехали про її смерть. Я не зміг би жити з людиною, яка здатна на таку страшну таємницю. Ти був правий. Ти мій справжній друг, Тарасе. Сподіваюся, ти не тримаєш на мене зла, і ми не втратимо зв’язок.
Лісник, дивлячись у вікно, де Олена з Остапом сміючись ліпили першого в цьому році сніговика, тепло усміхнувся:
— Не тримаю, Богдане. І не втратимо. Приїжджай навесні на риболовлю. Життя само все розставило по своїх місцях.
Ліс, який колись став для Тараса глухим прихистком від міського болю, тепер перетворився на його справжній дім — місце, де панували любов, довіра і надія. А Соломія, десь там, у своїх розкішних апартаментах та серед фальшивих усмішок, залишилася лише блідою тінню минулого, яке більше ніколи не мало над ним влади. Попереду чекало нове життя — чесне, просте і по-справжньому щасливе.
