Вона впустила кавун йому під ноги і згоріла від сорому! Хто ж знав, що цей незграбний випадок на курорті назавжди змінить її самотнє життя…
— Гаразд, — несподівано для самої себе погодилася Оля, нервово поправляючи пасмо волосся, що вибилося на легкому морському вітерці. — Я почекаю вас он на тій лавочці в затінку.
Вона вказала на стару дерев’яну лаву під крислатим платаном, що стояла трохи далі по вулиці, подалі від липкої калюжі.
— Чудово! Я однаково швидко, туди й назад! — щиро зрадів незнайомець і стрімко побіг у бік галасливого південного ринку, звідки Оля щойно прийшла. — Тільки, будь ласка, дочекайтеся, не йдіть нікуди! — гукнув він на ходу, вже відбігши на чималу відстань і ледь не збивши з ніг якогось перехожого.
— Звісно, дочекаюся, куди ж я дінуся, — тихо пробурмотіла Оля, з невимовним жалем дивлячись на розбитий кавун, який так і залишився лежати на розпеченому асфальті, збираючи навколо себе місцевих ос.
Важко зітхнувши, вона обійшла місце своєї маленької гастрономічної катастрофи і присіла на вказану лавочку. Їй усе ще нестерпно хотілося холодного, солодкого кавуна, але зовсім не хотілося знову тягнути таку важку ношу по спеці. Тому пропозиція незнайомця виявилася дуже доречною.
Оля відкинулася на спинку лави і почала ліниво спостерігати за перехожими, що неквапливо снували курортним містечком. Ось іде засмаглий батько сімейства, гордо тримаючи в руках величезну смугасту «торпеду», а поруч дріботить його дружина. А он молода мама котить візочок, у якому сидить маленька дівчинка із задертою догори головою, не зводячи захоплених очей з яскравої повітряної кульки.
Ця ідилічна картина раптом боляче кольнула Олю в самісіньке серце. Вона знову згадала про свій невдалий шлюб із Максимом. Згадала, як він ніколи не допомагав їй носити важкі пакети з супермаркету, постійно скаржачись на втому після роботи, як ніколи не гуляв із візочком, залишаючи всі клопоти на неї. Жінка гірко зітхнула, відганяючи від себе ці сірі київські спогади. Вона ж приїхала сюди відпочивати!
— А ось і я! Обіцяв же, що швидко! — пролунав зовсім поруч радісний чоловічий голос, що різко вирвав її з полону похмурих роздумів.
Перед нею стояв той самий незнайомець. Він був увесь розчервонілий, важко дихав, а на його смаглявому лобі виступили дрібні краплі поту. У міцних руках він тримав нового кавуна, який візуально здавався навіть більшим за попередній.
— Куди накажете нести цю красу? — з готовністю запитав він, ледь помітно посміхаючись і явно будучи задоволеним власною спритністю.
— Ходімо за мною, тут недалеко, — сказала Оля, піднімаючись із лавочки і звично розправляючи легку лляну сукню.
Чоловік покірно пішов поруч, тримаючись трохи осторонь, щоб ненароком знову її не зачепити. Деякий час вони просто йшли вузькими вуличками в абсолютній тиші, слухаючи лише скрекіт цикад та віддалений шум хвиль.
— Я Олег, до речі. А як ваше ім’я? — першим порушив мовчанку чоловік, намагаючись зав’язати невимушену розмову.
— Я Оля, — трохи неохоче, але ввічливо відповіла вона. Зрештою, цей чоловік щойно витратив власні гроші і сили, щоб виправити ситуацію. Треба бути вдячною.
— А ви звідки до нас на море завітали? — продовжив розпитувати Олег.
— З Києва, — коротко кинула Оля.
А про себе роздратовано подумала: «Ну от навіщо йому це знати? Яка різниця, звідки я приїхала? Зараз почнуться ці банальні курортні підкати». Вона вже яскраво уявляла собі, що в цього Олега, швидше за все, є законна дружина десь у Вінниці чи Полтаві, і пара-трійка дітей. Або ж він у розлученні, обтяжений аліментами і шукає легких розваг на кілька вечорів. Усе як завжди.
Але тут Оля машинально опустила погляд на його руки, які міцно тримали кавун, і з подивом відзначила, що на безіменному пальці правої руки не було навіть сліду від обручки. Жодної світлої смужки від засмаги.
— Отже, ви не заміжня? — раптом запитав новий знайомий, ніби прочитавши її думки і теж помітивши відсутність каблучки на її руці.
Оля іронічно хмикнула.
— Ви, як я бачу, теж не обтяжені шлюбом? Дивовижна річ: як тільки люди приїжджають на південь, вони всі раптом стають переконаними холостяками та вільними жінками, — уїдливо зауважила вона, не приховуючи свого скептицизму.
— Ну, навіщо ви одразу так різко? — з ледь вловимою образою в голосі відповів Олег, уповільнюючи крок. — Я дійсно не одружений і ніколи не був. Жив, звісно, тривалий час в цивільному шлюбі з однією жінкою. Будували плани, робили ремонт… А потім вона просто зібрала речі і пішла від мене. І не до кого-небудь, а до мого найкращого друга. Класика жанру. Після цього я якось почав уникати серйозних стосунків. Знаєте, як кажуть: обпікся на молоці, тепер дмухаю на воду.
Оля здивовано підняла брови і ще раз, тепер уже набагато уважніше, поглянула на свого супутника. Високий, підтягнутий, з густим темним волоссям і доволі симпатичними, правильними рисами обличчя. У ньому відчувалася якась внутрішня сила і спокій. Він був повною, абсолютною протилежністю її колишньому чоловіку Максиму, який завжди здавався їй якимось млявим і безініціативним.
— Та не дивіться ви так на мене прискіпливо, — раптом щиро усміхнувся Олег, перехопивши її погляд. — Я чудово розумію, що неодружений чоловік у моєму віці — це для багатьох жінок скоріше підозрілий недолік, ніж перевага. Одразу думають: мабуть, з ним щось не так.
— А ось і моя гостьова вілла, — сказала Оля, зупиняючись біля кованої хвіртки, оповитої зеленим виноградом. — Ходімо, я проведу вас до кімнати. Кавун справді виглядає дуже важким. Навіть дивуюся, як ви його самі донесли по такій спеці.
У її голосі, попри старання, все ж прослизнули ледь помітні уїдливі нотки — захисна реакція жінки, яка звикла нікому не довіряти.
Оля мовчки пішла вперед, вказуючи дорогу сходами, і залишила його коментарі про вік без відповіді. «Так і є, — подумала вона про себе, піднімаючись на свій поверх. — Дуже спостережливий чоловік. І вміє бити на жалість».
Вони піднялися дерев’яними сходами на третій поверх. Оля дістала ключ, відкрила двері свого затишного номера з видом на море і відійшла вбік, пропускаючи Олега всередину.
— Давайте його одразу туди, у ванну кімнату. Я його швиденько помию під душем від дорожнього пилу, — скомандувала дівчина, вказуючи на двері праворуч від входу.
Олег на мить зам’явся, затримавшись на порозі, ніби зважуючи, чи варто йому заходити на чужу територію, а потім рішуче зробив крок уперед. І ось, за кілька хвилин, ретельно вимитий велетенський кавун вже зайняв своє почесне місце на маленькому журнальному столику посеред кімнати. А Олег стояв поруч, трохи ніяковіючи від незвичної ситуації.
— Ну що ж, давайте нарешті куштувати цей ваш трофей. Ріжте просто зараз, я вже не можу чекати! — запропонувала Оля, дістаючи з тумбочки великий ніж і дві керамічні тарілки.
— З радістю, — відповів Олег, обережно приймаючи ніж з її рук.
