На вокзалі його зустрічала не наречена, а якась жебрачка з дитиною… Військовий завмер: “ТИ ХТО ТАКА?!”

Ці слова ніби вивели Назара з трансу. Він усвідомив, що від хвилювання стиснув її руку занадто сильно, і різко відпустив пальці. Його серце калатало як божевільне.

— Не тікай! — з відчаєм у голосі попросив Назар. — Нам потрібно поговорити! Я маю на це право, чуєш? Я хочу знати всю правду!

Оксана зробила рух, щоб піти, але завмерла, почувши його щирий, надломлений тон.

— Оксано, я знаю, що ти не дочекалася мене… Мати все розповіла. Про тебе, про Руслана, про фотографії… Я був поза собою від люті і не хотів тебе бачити. Але раз уже доля нас тут звела… Давай поговоримо. Що з тобою сталося? Чому ти в такому стані? Чому ти тут, на вокзалі, жебракуєш?! — випалив Назар на одному диханні.

Але Оксана лише гірко мовчала, хитаючи головою і ковтаючи сльози.

У цей час молода провідниця визирнула з дверей вагона і гучно закричала:

— Пане військовий! Поїзд відправляється! Зайдіть у вагон, двері зачиняються!

Назар подивився на Оксану, потім на маленького хлопчика, який припинив плакати і тепер здивовано витріщався на великого дядю у військовій формі. У хлопчика були такі знайомі, рідні риси обличчя… Назар раптом відчув, що просто фізично не може зараз розвернутися і піти. Незважаючи на всю біль від її зради, він мусив їй допомогти.

— Я не їду далі! — крикнув він провідниці. — Викиньте мої речі на перон, будь ласка!

Провідниця здивовано округлила очі, хотіла щось заперечити, але, глянувши на рішуче обличчя десантника, махнула рукою і швидко виставила на бетонну платформу його тактичну сумку.

За мить потяг рушив, залишаючи їх утрьох посеред вокзальної метушні. Назар з тривогою озирнувся і з полегшенням видихнув: Оксана нікуди не втекла. Сльози на її обличчі вже підсохли, а малюк, міцно притиснутий до її грудей, спокійно задрімав.

Вони мовчки відійшли від галасливого перону і сіли на стару дерев’яну лавку на привокзальній площі. Обом було неймовірно важко знайти правильні слова, тому деякий час вони просто сиділи в тиші, слухаючи рівне, тихе дихання малюка. Нарешті Назар, нервово стиснувши кулаки, наважився порушити цю важку мовчанку.

— Моя мати розповіла мені про твою вагітність, — почав він глухим, надтріснутим голосом. — Вона сказала, що випадково побачила тебе в центрі міста вже з великим животом.

Він важко ковтнув повітря і, не дивлячись їй в очі, продовжив:

— Але найгірше не це. Вона розповіла про Руслана… Про те, що ви були разом одразу після мого від’їзду. Сказала, що він сам показував їй ваші спільні фотографії в ліжку. Чому ти сама не пояснила мені, що сталося? Могла б хоча б написати або подзвонити! Я ж божеволів там, на службі, від хвилювання та невідомості!

Оксана лише гірко, з надривом усміхнулася. У цій усмішці було стільки вистражданого болю, що Назару стало не по собі.

— Твоя мати багато чого тобі розповіла… І ти їй одразу повірив? Без жодного сумніву повірив, що я могла так легко тебе зрадити після нашої ночі на березі Унави? — тихо запитала вона, і в її голосі не було злості, лише безмежна втома.

— А як я міг не повірити, Оксано? — палко відповів Назар, повертаючись до неї. — Ти ж в одну мить просто зникла! Перестала відповідати, заблокувала мій номер. І ось я бачу, що в тебе є дитина… — він кивнув на сплячого хлопчика, який мирно сопів на її руках, сховавши обличчя в комір старенької куртки.

— Дитина, звісно, є, — прошепотіла дівчина, ніжно погладжуючи малюка по русявому волоссю. — Але ти не знаєш і половини правди, Назаре. Я все тобі розкажу. А ти вже сам вирішуй, вірити мені чи своїй матері.

І вона почала свою важку сповідь.

Чотири роки тому, невдовзі після того, як Назар поїхав до навчального центру ДШВ, Оксана зібрала всі необхідні документи і подала їх до Національного медичного коледжу. Вона успішно склала іспити, і в неї були чудові шанси стати студенткою. Того ж дня, вийшовши щасливою з приймальної комісії, вона випадково зустріла Руслана.

Він був дуже привітним. Сказав, що має для неї якийсь важливий пакунок і листа від Назара, які той нібито просив передати особисто в руки. Руслан запропонував підвезти її додому і дорогою заїхати до нього на п’ять хвилин, щоб забрати посилку. Оксана, нічого не підозрюючи і щиро зрадівши звісточці від коханого, погодилася.

У квартирі Руслан люб’язно запропонував їй випити чаю з дороги. Оксана зробила кілька ковтків, а вже за кілька хвилин відчула страшенну слабкість. В голові запаморочилося, тіло стало ватним, і вона просто провалилася в глибокий, неприродний сон. Руслан підмішав їй сильне снодійне.

Прокинулася вона вже ввечері, лежачи на його розкладеному дивані. Одяг був на ній, але Руслан сидів поруч у кріслі з мерзенною, самовдоволеною посмішкою. Він без жодного сорому заявив, що поки вона спала, він наробив цілу серію дуже “цікавих” і неоднозначних фотографій, де він лежить поруч із нею напівроздягнений.

Оксана була шокована. Вона залилася сльозами від сорому, безсилля та болю, не розуміючи, за що він так із нею вчинив. Руслан же, демонструючи їй брудні, постановочні знімки на екрані свого смартфона, грубо насміхався над її стражданнями. Він поставив жорсткий ультиматум: або вона назавжди зникає з життя Назара і блокує його всюди, або ці фотографії завтра ж побачить сам Назар, її матір та всі знайомі в місті.

Коли дівчина, тремтячи від жаху, спробувала сказати, що піде до поліції, Руслан лише розреготався. Він нагадав їй, що має впливового родича в Центральному райвідділі, і її спроби не матимуть жодного сенсу.

— У тебе навіть заяву ніхто не прийме, бо ти сама до мене прийшла, — строго попередив він тоді. — А будеш язиком плескати — пошкодуєш ще більше. Всі повірять, що ти легкодоступна дешівка.

Руслан із самого дитинства звик боротися за увагу нечесними методами. Його батьки працювали з ранку до ночі, часто залишаючи хлопця наодинці з вулицею. Він рано зрозумів, що завоювати визнання можна через хитрощі та підлість. Він завжди тихо, до чорної злоби заздрив Назару: його міцній сім’ї, його успіхам, повазі друзів. А коли Назар ще й завоював серце найкрасивішої дівчини в класі, Руслан відчув, що мусить відняти в нього хоча б це.

Оксана була в абсолютному жаху від того, що друг її коханого хлопця міг бути таким нелюдом. Зі сльозами на очах вона повернулася додому. Дівчина не знала, що робити далі. Вона провела безсонну ніч у риданнях. Єдиною розрадою була її матір, пані Марія, яка благала доньку не боятися і звернутися до правоохоронців.

Проте дівчина, дізнавшись через кілька тижнів, що вагітна від Назара, вирішила не наражати свою майбутню дитину на публічну ганьбу і брудні плітки. Вона хотіла дочекатися Назара у відпустку, щоб розповісти йому все особисто, дивлячись в очі. Але доля завдала їй ще одного нищівного удару.