На вокзалі його зустрічала не наречена, а якась жебрачка з дитиною… Військовий завмер: “ТИ ХТО ТАКА?!”

Оксана здригнулася від несподіванки.

— Назар до тебе не повернеться. Забудь його і влаштовуй своє особисте життя без мого сина, — продовжувала мати, карбуючи кожне слово.

— Що ви таке кажете, Ольго Миколаївно? — тихо, але з ноткою щирого нерозуміння відповіла дівчина. — Я дійсно кохаю вашого сина, і я обов’язково його дочекаюся. Я йому пообіцяла. Він знає, що я буду вірно чекати.

Дівчина вимовила це з упевненістю, хоча її голос тремтів від переповнюючих емоцій та образи.

— Дочекається вона. Яка наївність! — презирливо пирхнула мати, і її обличчя перекосилося від ледь стримуваного гніву. — Ти така ж легковажна, як і твоя матір. Забирайся звідси і шукай собі когось іншого!

Вона зробила крок ближче і злісно додала:

— І назавжди забудь про мого Назара!

Ольга Миколаївна хотіла сказати ще щось, можливо, ще більш різке та дошкульне, але її чоловік, Юрій Іванович, дбайливо обійняв дружину за плечі і м’яко повів у бік виходу з вокзалу. Жінка, уткнувшись у плече чоловіка, пішла за ним, тихо схлипуючи.

— Ну, Юрочку! — жалібно прошепотіла вона, коли вони відійшли на безпечну відстань. — Я ж чудово бачу, яка вона насправді. Ця дівуля абсолютно не підходить нашому хлопчику, і їй навіть вистачило нахабства прийти сюди, на вокзал, проводжати його!

Юрій, намагаючись заспокоїти розбурхану дружину, тихо відповів:

— Олю, ну, не хвилюйся ти так. Що вже тепер вдієш, якщо наш син обрав саме її? Гарненька дівчина може підкорити своєю зовнішністю кого завгодно. От і наш синок не встояв перед її чарами.

— Ох, ви, чоловіки! Ви всі однакові! — не вгамовувалася Ольга Миколаївна, і її голос повнився гіркою образою. — Вам цього ніколи не зрозуміти. Ви завжди думаєте не головою, а чимось зовсім іншим!

Оксана, яка залишилася стояти на пероні, чула майже кожне слово. На серці в неї було важко і неспокійно. Їй було неймовірно боляче від того, що батьки її коханого ось так несправедливо та упереджено до неї ставилися. Адже вона завжди намагалася вести себе гідно, гарно вчилася і ніколи не давала жодного приводу для брудних пліток.

Назар і Оксана вчилися разом з першого класу, але лише в старшій школі між ними зародилися перші, ще зовсім несміливі почуття. У десятому класі їхня дитяча дружба почала поступово переростати у щось значно глибше, чисте і невинне, немов весняний цвіт, що розпускається після довгої та холодної зими.

Назар щодня проводжав Оксану додому після уроків. Вони годинами гуляли тихими вуличками рідного Фастова, спускалися до берегів річки Унави, і ці тривалі прогулянки були для них справжнім, непідробним щастям. Вони насолоджувалися товариством одне одного, забуваючи про все на світі.

Про інтимну сторону стосунків вони тоді навіть не думали. Здавалося, що для них найважливішим було просто бути поруч, відчувати тепло руки і ловити закохані погляди. Перший поцілунок стався лише через два місяці після того, як вони вперше зізналися одне одному у своїх почуттях під старим каштаном біля школи.

Тоді Назар від надлишку емоцій підхопив Оксану на руки і закружляв її в повітрі, немов маленьку дівчинку. А вона, заливаючись щирим, дзвінким сміхом, відчувала себе найщасливішою людиною у всьому Всесвіті. Так, вони були щасливі, по-справжньому щасливі у своєму юнацькому, чистому захопленні.

Ольга Миколаївна часто стояла біля вікна своєї квартири, похмуро спостерігаючи, як Назар проводжав Оксану до під’їзду. Вона бачила, як ніжно він дивився на цю дівчину, і з жахом розуміла, що її син їй уже не належить. Цей материнський страх втратити контроль пронизував її до глибини душі.

Вона хотіла, щоб його життя було ідеальним, розпланованим по нотах, і щоб він зробив “правильний” вибір. Але що, якщо він помилявся? Що, якщо ця проста дівчисько просто зруйнує його світле майбутнє та блискучі перспективи?

У день випускного, коли всі вчорашні школярі та їхні батьки гучно святкували закінчення школи в місцевому ресторані, Назар та Оксана просто втекли від галасливої компанії. На березі річки, де тихий плескіт води заглушав усі життєві тривоги, вони сиділи вдвох. Говорили про майбутнє, будували грандіозні плани, обіймаючись під зоряним літнім небом.

Ось так, рука в руці, вони й зустріли свій перший дорослий світанок, відчуваючи, що попереду в них велике і неодмінно щасливе життя. Їх абсолютно не хвилювали плітки, які, можливо, вже народжувалися за їхніми спинами, бо вони точно знали, що нічого ганебного не зробили. Назар ставився до дівчини з неймовірним трепетом, як до найбільшої цінності у своєму житті.

Після закінчення школи молоді люди твердо вирішили, що хочуть пов’язати свої долі і одружитися. Вони мріяли про скромне, але дуже душевне українське весілля, де були б присутні лише найближчі та найрідніші люди. Проте ці світлі плани зустріли несподіваний і надзвичайно жорсткий опір з боку батьків хлопця.

Якщо раніше вони вважали стосунки свого сина з “цією дівулею” (як вони зневажливо називали Оксану позаочі) лише тимчасовим підлітковим захопленням, то тепер, дізнавшись про справжні наміри Назара, вони всерйоз забили на сполох.

Ольга Миколаївна миттєво активізувалася. Вона почала наполегливо, день за днем, переконувати сина, що Оксана — зовсім не та дівчина, яку варто брати за дружину.

— Таких дівуль, як ця твоя Оксана, у тебе, синку, буде ще цілий вагон і маленький візок! — часто повторювала вона з неприхованим роздратуванням, наливаючи чай на кухні.