Не роздумуючи ні миті, далекобійник витягнув з крижаної води вагітну вовчицю! Він навіть не здогадувався, якою буде віддяка…

— Ви тільки погляньте на нього. Знову наш Миколка у свою вантажівку вчепився, з рук не випускає. Точно майбутній водій росте! Та не просто водій, а справжній далекобійник. Ти ж, Олексію Михайловичу, і сам замолоду на великій фурі розсікав, еге ж?

— Аякже! Це ж не просто робота, це справжня пригода, незбагненна романтика. Всю країну вздовж і впоперек перетнув. Такі краєвиди бачив, що жодними словами не передати. Якби здоров’я не підвело, то й досі б баранку крутив, — з ледь помітним, гіркуватим сумом у голосі відповів літній чоловік.

Малий, який у цей час захоплено катав по старій, потертій дерев’яній підлозі іграшковий тягач, здавалося, зовсім не дослухався до цієї дорослої розмови. Він був повністю занурений у свій власний світ, де пластикові колеса долали уявні тисячі кілометрів. Його дитячі вуста лише ледь помітно розтяглися в подібній до усмішки гримасі, коли чуйні вуха вловили такі бажані, магічні слова — “водій” та “далекобійник”. Проте, не подаючи жодного вигляду, що зацікавився почутим, хлопчик гранично зосереджено продовжив своє неймовірно важливе заняття, імітуючи тихе гудіння потужного двигуна.

Минуло кілька років, а глибока пристрасть юного Миколи до великих вантажівок ніяк не вщухала, навпаки — вона лише міцнішала з кожним днем. Тепер його увагу привертали вже не тільки строкаті іграшкові машинки. Варто було якійсь важкій, багатотонній фурі з гуркотом пронестися повз високий паркан їхнього київського дитячого будинку, розташованого в затишній зеленій зоні Дарниці, як хлопець миттю кидав усі свої справи. Він стрімголов мчав до найближчого вікна або ж мертвою хваткою прилипав до металевої сітки паркану, якщо в цей час гуляв у дворі з іншими дітьми.

Микола міг довго стояти на одному місці, майже не ворушачись, затамувавши подих. Він проводжав кожен вантажний автомобіль дивним, глибоким поглядом — чи то по-дитячому сумним, чи то відверто заздрісним. Він вдихав сизий запах дизельного вихлопу, наче найдорожчі парфуми, і уявляв себе там, високо в кабіні, за величезним кермом. Мало в кого пристрасть, що зародилася в такому ранньому віці, залишається незмінною на все життя, але тут був саме такий, унікальний випадок. Звісно, це просто не могло залишитися непоміченим для оточення Миколки, а надто для чуйних вихователів.

Варто зауважити, що заклад, де хлопчина опинився після трагічної смерті батьків у зовсім юному віці, вигідно відрізнявся від інших подібних місць. Звісно, як і всюди, державного фінансування постійно бракувало: стіни благали про свіжу фарбу, а меню в їдальні не відрізнялося особливою різноманітністю. Зате люди там працювали неймовірно добрі, людяні та безмежно відповідальні. Вони щиро, по-справжньому дбали про своїх підопічних, намагаючись замінити їм втрачені родини. Помітивши такий палкий, незгасний інтерес Миколи до машин, одна з виховательок якось принесла на роботу новеньку іграшкову вантажівку. Вона спеціально купила її за власні, вельми скромні гроші, просто щоб побачити щасливий блиск у дитячих очах.

Відтоді хлопчина не розлучався з нею ні на мить. Він поривався навіть брати улюблену іграшку із собою в ліжко, ховаючи її під тонку казенну ковдру. Цього йому, природно, не дозволяли за суворими правилами закладу. До того ж, формально вона вважалася не його особистою річчю, а спільною, доступною для всіх дітей у групі. Утім, Миколині друзі, такі ж обділені долею вихованці дитбудинку, на щастя, не надто цікавилися саме цією машинкою.

Почасти діти інтуїтивно розуміли, наскільки вона дорога для цього мовчазного хлопчика, а почасти керувалися суто дитячим, наївним прагматизмом. Поки Микола годинами грався з вантажівкою в кутку ігрової кімнати, інші іграшки, які завжди були в установі у великому дефіциті, діставалися решті. Особливо ж долею Миколи переймався Олексій Михайлович, якого всі, включно з галасливими дітлахами, позаочі, а іноді й прямо, називали просто по батькові — Михайловичем.

Це був немолодий, кремезний чоловік із натрудженими руками та глибокими зморшками навколо очей, який працював тут вчителем фізкультури. Більшу частину свого активного життя він провів за кермом величезної фури як далекобійник. Можливо, саме тому він відчував якусь незриму, духовну спорідненість із цим тихим хлопчиськом, якого змалечку так нестримно тягнуло до великогабаритних машин. Вони часто проводили разом довгі години, усамітнившись у затишному куточку ігрової кімнати, поки інші діти безтурботно гасали на подвір’ї чи ганяли м’яча.

Олексій Михайлович охоче ділився зі своїм уважним, вдячним слухачем захопливими розповідями про безкінечні дорожні стрічки, про складні поломки посеред нічної траси, про братерську взаємовиручку водіїв та неймовірні краєвиди, що відкриваються з вікна кабіни. Кожне його слово ще сильніше розпалювало інтерес Миколи до цієї нелегкої, але такої вільної професії. З таким натхненним і досвідченим наставником майбутня доля хлопця здавалася вирішеною наперед. Лише одне серйозно тривожило літнього вчителя, позбавляючи його сну.

Він чудово розумів, скільки нині коштує повноцінне навчання водінню в автошколі, і гадки не мав, де звичайний випускник сиротинця візьме такі шалені гроші. Без них дитяча мрія ризикувала так і залишитися недосяжною ілюзією, розбившись об мур жорстокої реальності. Нарешті Олексій Михайлович придумав, як допомогти хлопцеві в цій непростій ситуації. Він навіть щиро здивувався, чому такий геніально простий план не спав йому на думку раніше. Миколі ось-ось мало виповнитися п’ятнадцять — просто ідеальний вік для реалізації задуманого, коли юнак вже здатен відповідально сприймати науку.

У день народження фізрук підійшов до іменинника на великій перерві. Його посічене вітрами обличчя сяяло щирою, широкою усмішкою. Як же вдало ця рятівна ідея виникла саме напередодні свята! Кращого подарунка для Миколи, який не звик до розкошів, було годі й шукати.

— Ну що ж, вітаю тебе, козаче! — привітно пробасив Олексій Михайлович, міцно, по-чоловічому тиснучи юнакові руку. — Ти тепер майже дорослий чоловік. Бажаю тобі щасливої долі, рівної дороги та здійснення всіх найзаповітніших мрій.

— Дякую, Михайловичу, — ніяковіючи, відгукнувся підліток смішним, трохи хрипким голосом, що якраз почав ламатися в період дорослішання.

— До речі, щодо мрій, — з хитринкою в примружених очах продовжив старий вчитель, нахиляючись трохи ближче. — Ти ж, бува, не передумав пов’язати свою долю з дорогою та кермом? Не знайшов собі якогось іншого захоплення?

— Передумаєш тут із вами, — щиро розсміявся Микола, відчуваючи тепло від цієї уваги. — Ви б мені такої зради точно ніколи не пробачили! Я ж усі ваші історії напам’ять знаю.

— Ну, не так щоб аж зовсім не пробачив… Добре вже тобі наговорювати, — раптом знітився Олексій Михайлович, трохи розгубившись від такої прямоти.

Миколі відразу стало ніяково і навіть трохи соромно за свій невдалий, поспішний жарт. Простуватий і кристально щирий фізрук не завжди розумів сучасний юнацький гумор і міг сприйняти ці слова як якийсь особистий докір. Ображати людину, яка стала йому за ці роки майже рідним батьком, хлопцеві зовсім не хотілося, тому він поспішив виправити ситуацію:

— Та жартую я, Михайловичу! Звісно, я все ще найбільше у світі хочу стати водієм. А в ідеальних, найсміливіших мріях — саме далекобійником, як ви.

— От і добре, — голосно видихнув викладач, помітно заспокоївшись і розправивши широкі плечі. — Так ось, міркував я тут днями… Здається, я можу допомогти тобі з цим непростим ділом. Є в мене старенька “Славута”. Машинка хоч і з роками, бувала в бувальцях, та ще цілком на впевненому ходу. Вирішив я, що потихеньку навчу тебе з нею вправлятися. Будемо їздити, крутити баранку.

— Ви це серйозно?! — від неймовірної несподіванки Микола аж рота відкрив, не в змозі повірити почутому.