Жінка врятувала замерзаючу сім’ю вовків на трасі. Те, що сталося далі, вразить вас до глибини душі!

Наступного ранку, 6 лютого, рівно о дев’ятій, на порозі клініки з’явилася Оксана — головна зоологиня Карпатського центру реабілітації диких тварин. Жінка була професійною, ввічливою, але непохитною, як самі гори.

— Пані Соломіє, протокол є протокол, — її голос лунав чітко й безапеляційно. — Врятовані дикі тварини повинні бути негайно передані до сертифікованих центрів. Вовчицю з виводком переведуть до нашого спеціального вольєра на Закарпатті, де їм нададуть належний догляд із подальшим випуском у природне середовище.

— Ні, — тихо, але твердо відрізала Соломія, перегородивши собою вхід до палати інтенсивної терапії.

Оксана здивовано кліпнула.

— Перепрошую?

— Ще ні. Мати занадто слабка. Вона ледь тримається на лапах. У меншого вовченяти починається пневмонія. Якщо ви повезете їх зараз цими розбитими гірськими дорогами, ви їх просто вб’єте.

Тарас Ярославович вчасно втрутився, поправляючи на переніссі окуляри:

— Вона має рацію. З медичної точки зору транспортування зараз — це невиправданий ризик. Я наполягаю на сімдесяти двох годинах повної стабілізації, перш ніж ми зможемо їх кудись перевозити.

Оксана важко зітхнула. На своїй посаді вона бачила це занадто часто — як емоційно нестабільні люди прив’язувалися до диких тварин, яким місце в лісі, а не в людських обіймах.

— Добре. Три дні. А потім вони їдуть до реабілітаційного центру. І пані Соломіє, ви ж розумієте, що не зможете їх там відвідувати? Ми зобов’язані звести до мінімуму будь-який контакт із людьми заради їхнього майбутнього випуску в дику природу.

Соломія важко ковтнула клубок у горлі.

— Три дні. Я зрозуміла.

Протягом цих трьох діб усередині Соломії Мартинюк щось фундаментально змінилося. Вона не повернулася до своєї ідеально прибраної, але мертвої квартири в Івано-Франківську. Замість цього вона винайняла найдешевшу кімнату в старенькому придорожньому мотелі біля клініки в Яремче і проводила по шістнадцять годин на добу в палаті відновлення. Тарас Ярославович дозволив їй це, бо вона дійсно стала його найкращою асистенткою. Але правдою було те, що він, як мудрий чоловік, чудово бачив: цій зломленій жінці турбота про хижаків була потрібна значно більше, ніж самим вовкам.

Соломія навчилася готувати спеціальну суміш для малюків: свіже козяче молоко, яке вона щоранку купувала у місцевих бабусь, вітамінні добавки, протеїни. Кожні чотири години вона годувала їх з крихітних пляшечок. Вовченята смоктали з такою дивовижною жагою до життя, смішно перебираючи в повітрі маленькими лапками, що на обличчі жінки вперше за роки з’являлася ледь помітна усмішка.

Вона дала їм імена у своїх думках, хоча й розуміла, що не повинна цього робити. Але зупинити себе вже не могла. Попіл — так вона назвала більшого. Він був темно-сірим, нахабним і сміливим. Тінь — так звали меншого, світло-сірого, того самого, що боровся з пневмонією. Він був обережнішим, тендітнішим, постійно тулився до брата. Матір-вовчицю Соломія подумки називала Луною. Вона відновлювалася повільно, але впевнено.

На другий день Луна вперше змогла самостійно піднятися на лапи. На третій — жадібно їла сире м’ясо, розриваючи шматки яловичини іклами, створеними природою для жорстокого виживання.

Але був один момент на другий день, який вщент розніс емоційну броню Соломії. Вона саме догодовувала Тінь. Малюк випив усю пляшечку, і з повним, гарячим черевцем солодко потягнувся, позіхнув, оголивши крихітні ікла, і просто заснув… прямо на її теплій долоні. Довіряючи їй абсолютно. Соломія дивилася на цю маленьку кульку сірого хутра і раптом пригадала Данилка. Пригадала, як він, тримісячний, точно так само засинав на її грудях.

Ця крихітна вага, це пульсуюче тепло, ця беззастережна довіра. Соломія беззвучно плакала двадцять хвилин, боячись поворухнутися, щоб не розбудити вовченя. Луна спостерігала за нею зі своєї медичної лежанки, реагуючи лише уважним, розумним поглядом своїх жовтих очей.

Наприкінці третього дня Оксана повернулася з командою транспортування.

— Час вирушати, пані Соломіє.