«А ви хто, тьотю?» — почула я від власного сина біля чужої могили! І тієї ж миті відчула дивний холод…
Головний лікар мовчки запропонував їй склянку води, але вона лише заперечно похитала головою. Материнське серце вже розуміло, що нічого хорошого від цієї розмови чекати не варто. А потім пролунали слова, які буквально перевернули її світ з ніг на голову. Слова, які розділили життя на “до” і “після”.
Їй повідомили, що один із її синів зник. Хлопчика викрали просто з відділення для новонароджених.
Слова лікаря луною відбивалися в голові, втрачаючи сенс. Зник? Як це взагалі можливо? Її дитина зникла у стінах медичного закладу, і ніхто, абсолютно ніхто не знав, де малюк зараз. Головний лікар намагався говорити спокійно, монотонно запевняючи, що слідчі вже почали пошуки, що піднято по тривозі весь особовий склад.
Але ця суха офіційна інформація була лише слабкою, жалюгідною краплею розради в безмежному морі жаху та відчаю, яке миттєво поглинуло Оксану. Усе, що вона могла в ту мить, — це намагатися усвідомити почуте, але її розум категорично відмовлявся приймати цю дику реальність.
— Як це могло статися?! — зірвалася вона на крик. — Як ви допустили таке?! Де мій син?!
Вона відчувала, що її світ просто розлетівся на друзки. Усе те безмежне щастя, яке вона відчувала ще вчора, дивлячись на два крихітних згортки, в одну мить перетворилося на попіл. Оксана ледь не втратила розум від болю. Вона не могла осягнути, як хтось міг безперешкодно зайти і забрати її дитину. Системи охорони тоді ще були недосконалими, камер відеоспостереження в коридорах не було — і хтось цим скористався.
Існувала крихітна, ілюзорна надія на те, що дитину просто переплутали з іншим немовлям, що це якась жахлива медична помилка. Але це було малоймовірно. Правоохоронці вже опитували персонал, проте жодних конкретних зачіпок, жодних свідків не було.
У Оксани почалася справжня істерика. Її ніяк не могли заспокоїти. Вона рвалася в коридор, вимагала повернути сина, кликала Богдана. Зрештою, її нервова система не витримала, і жінка знепритомніла просто в кабінеті головного лікаря.
Прийшовши до тями в палаті, першим, кого вона побачила, був її Богдан. Його очі були червоними. Оксана, не стримуючи гірких ридань, вчепилася в його сорочку і почала благати знайти їхнього хлопчика, знайти за будь-яку ціну.
Пошуки тривали днями й ночами, Богдан підняв на вуха все місто, підключив знайомих, розклеював оголошення. Але все було марно. Жодного сліду.
Минув найважчий тиждень у їхньому житті. Оксану разом із малюком, який залишився з ними і якого вони назвали Артемом, виписали з лікарні. Їхнє повернення додому було сповнене болю. Вони зайшли у квартиру, де стояли два зібрані дитячі ліжечка, де лежали два комплекти крихітного одягу. Але в їхніх руках був лише один син. Ця трагедія нависла над їхнім життям важким, задушливим тягарем. Кожен день вони чекали на дзвінок від слідчого, чекали хоч якихось новин. Але телефон мовчав.
