Командування наказало чекати, але вона пішла сама: як одна жінка-офіцер врятувала полковника

Поки вона перезаряджалася, Коваль підібрав автомат убитого найманця і почав відстрілюватися з професійною впевненістю досвідченого бійця.

— У вас є план евакуації, капітане? — крикнув він крізь гуркіт пострілів.

— Працюю над цим, пане полковнику! — відгукнулася вона.

Ще один найманець упав. Коваль нарахував тринадцять нейтралізованих, семеро залишалося. Ганна проаналізувала щільність вогню і помітила трьох бойовиків, які скупчилися біля головних воріт.

Вона вихопила уламкову гранату, висмикнула чеку, відрахувала дві секунди, щоб вороги не встигли відкинути її назад, і жбурнула в їхній бік. Вибух нейтралізував усю групу. Шістнадцять усунуто, залишилося четверо.

Залишки бойовиків остаточно втратили контроль над ситуацією. Їхня оборона розсипалася, перетворившись на тваринний інстинкт виживання. Один із них кинувся навтьоки до машини. Ганна зупинила його точним пострілом.

Інший несподівано підняв руки, імітуючи здачу в полон, але водночас його права рука повільно потягнулася до прихованого за поясом пістолета. Ганна помітила цей рух і вистрілила першою. Це була не та ситуація, де можна було брати полонених; на кону стояло життя Коваля, і вона не мала права на вагання.

Вісімнадцять усунуто. Залишилося двоє.

Остання пара забарикадувалася в бетонній будці охорони, ведучи хаотичний вогонь наосліп. Це була стрілянина людей, які вже розуміли, що приречені. Ганна та Коваль синхронно почали маневр обходу, діючи з тією плавною, смертоносною злагодженістю, яка з’являється лише після років спільних тренувань. Коваль забезпечив щільний вогонь на придушення, не даючи ворогам визирнути, поки Ганна наближалася.

Вона дісталася до сліпої зони будки, встановила свій останній пробивний заряд і активувала його. Коли стіна обвалилася, вони вдвох нейтралізували останніх двох противників. Двадцять усунуто. Залишився нуль.

Над територією запанувала гнітюча тиша, порушувана лише дзвоном у вухах від перестрілки та важким диханням Ганни. Вона востаннє обвела двір прицілом, скануючи простір на наявність загроз. Нічого не рухалося. Лише дим повільно піднімався в ранкове небо, а в повітрі осідав сірий бетонний пил.

— Чисто! — голосно доповіла вона.

Коваль опустив свій трофейний автомат. У його погляді змішалися вдячність, відверте невірування і те специфічне роздратування, яке старші офіцери приберігають для підлеглих, що грубо порушують статут.

— Капітане Костенко, ви щойно самостійно провели штурм укріпленого об’єкта, який утримували двадцять бойовиків.

— Так, пане полковнику.

— Без дозволу командування, без резервів і вогневої підтримки?

— Так точно.

— Це або найхоробріша, або найдурніша річ, яку я бачив за тридцять років служби.

— Скоріш за все, і те, й інше, пане полковнику, — спокійно відповіла вона.

Він хрипко розсміявся. Це був різкий, нервовий сміх людини, яка дивом залишилася живою всупереч усім законам логіки.

— Висуваємось, поки вони не прислали підкріплення.

Вони застрибнули у трофейний позашляховик, швидко закинули туди зібрану зброю та боєприпаси й виїхали за ворота саме тоді, коли сонце повністю піднялося над степовим горизонтом. Ганна сіла за кермо, а Коваль по рації вийшов на частоту українських сил, передаючи їхні координати та запитуючи термінову евакуацію. Точка збору знаходилася за десять кілометрів, на перехресті трас, де їх могла прикрити авіація.

П’ятнадцять хвилин шаленої їзди відкритим степом минули без жодних ознак переслідування. Невдовзі в небі з’явилися два ударні гелікоптери Мі-24, які почали захисно кружляти над їхньою машиною. Слідом за ними, піднімаючи хмари пилу, на дорогу сів евакуаційний Мі-8. Коли вони піднялися на борт і двері зачинилися, Ганна нарешті відчула, як адреналінова хвиля спадає, залишаючи по собі неймовірну фізичну й емоційну втому.