Рятуючи незнайомця на галасливій вулиці, вона запізнилася на співбесіду! Та, переступивши поріг офісу, просто завмерла…

Валерія повільно відкрила свій старенький шкіряний гаманець, обережно витягла кілька потертих, зім’ятих купюр і перерахувала їх тремтячими пальцями. Результат не втішав. Вона важко зітхнула, відчуваючи, як груди стискає знайомий залізний обруч тривоги. Останні гривні танули з лякаючою швидкістю, немов весняний сніг під пекучим сонцем, а знайти гідну роботу в галасливому Києві виявилося набагато складніше, ніж вона малювала у своїх сміливих мріях. Подумки дівчина пробіглася списком найнеобхідніших продуктів, намагаючись вгамувати шалене серцебиття та напад легкої паніки, що підступала до горла.

Вона зазирнула в холодильник, намагаючись провести ревізію запасів. У морозилці ще сиротливо лежала упаковка курячих стегенець та трохи домашніх пельменів, які вона власноруч наліпила минулих вихідних, щоб хоч якось заощадити. На поличці в кухонній шафці, де пахло сухою травою та деревом, залишалося небагато рису, пачка макаронів і недопита упаковка недорогого чорного чаю. Поки що цього вистачить. Треба буде лише спуститися в магазинчик на розі, щоб купити пакет молока та свіжий хліб для дитини.

— Мамо, а ти куди збираєшся? — Маленька Тася нечутно вибігла зі своєї кімнати.

Її великі карі оченята, так схожі на батькові, з німою тривогою втупилися в материне обличчя. Діти завжди відчувають напругу дорослих, як би старанно ті її не приховували.

— Не хвилюйся, сонечко, — лагідно відповіла Валерія, силоміць натягуючи на обличчя бадьору посмішку. — Мама просто поїде у справах. Пошукаю нам нову роботу, щоб ми могли купувати тобі більше смаколиків і нові книжки. Але знаєш що? Тьотя Зоя і твій друг Павлик скоро прийдуть до нас у гості, щоб тобі не було сумно.

— Павлик прийде?! — Обличчя Тасі миттєво прояснилося, тінь тривоги зникла, і вона радісно заплескала в долоні. — А вони принесуть Кекса?

Кексом звали пухнастого, неймовірно ледачого рудого кота тітки Зої, їхньої сусідки по сходовому майданчику. Тася просто обожнювала цей муркотливий клубочок рудого щастя. Зоя, добра душа, люб’язно погодилася посидіти з дівчинкою, поки Валерія поїде на надважливу співбесіду. Компанія займалася дистрибуцією продуктів харчування, і це був шанс, за який Лєра трималася обома руками. Офіс знаходився у самому серці ділового Києва, на Печерську. Дорога туди — з обов’язковою пересадкою з тісної маршрутки на гучне метро — мала зайняти значно більше часу, ніж сама зустріч із роботодавцем, але це її не зупиняло.

Минуло вже понад два місяці відтоді, як вони з донькою переїхали до столиці. Іноді, довгими безсонними ночами, Валерія картала себе за це різке, майже імпульсивне рішення. Зірватися з рідного міста з маленькою дитиною, витратити левову частку своїх скромних заощаджень на оренду квартири та їжу, свято вірячи у власні сили… Це виглядало як авантюра.

Але столичний ринок праці зустрів її холодно. Він виявився жорстоким і нещадним до приїжджих, немов бетонна стіна. Незважаючи на дві вищі освіти, червоні дипломи та шалену цілеспрямованість, пошуки стабільної посади нагадували гонитву за міражем у пустелі. Там, у рідній Білій Церкві, її мама Людмила та молодша сестра Аліна завжди дивилися на неї як на кам’яну стіну, на опору, що витримає будь-який шторм. Вони зовсім не вміли давати собі раду без її постійної допомоги, і цей тягар відповідальності Валерія везла з собою навіть сюди.

— Ні, сонечко, Кекс сьогодні залишиться вдома, — м’яко пояснила Валерія, присідаючи перед донькою та обережно поправляючи їй комірець сукні. — Він не дуже любить галасливі гості, ти ж знаєш, який він поважний пан. Але ми обов’язково якось зайдемо до тьоті Зої самі, і ти зможеш гладити його, поки він не замурчить.

— Я теж хочу власного котика! Справжнього! — Тася насупилася і невдоволено схрестила маленькі рученята на грудях, демонструючи всю серйозність своїх намірів.

Валерія лише похитала головою, ледь помітно та сумно посміхнувшись. Тася завжди так бурхливо реагувала, коли мова заходила про тварин. У Білій Церкві, у затишному будинку бабусі Люди, залишився їхній улюбленець — граціозний чорний кіт Вуглик, а ще галасливий, вічно заклопотаний песик Бублик. Дівчинка звикла гратися з ними в саду, і тепер у бетонних джунглях великого міста їй страшенно бракувало цих живих істот.

— Зайчику, ми ж орендуємо цю квартиру, — терпляче нагадала Лєра, дивлячись доньці у вічі. — Власник, пан Григорій, категорично против будь-якої живності. Ми ж обговорювали це багато разів.

— Навіть проти маленької золотої рибки? — Тася здивовано підняла брівки, сподіваючись на виняток.

— Навіть проти рибки.