У парку два хлопчики продавали єдину іграшку заради мами — заможний чоловік не зміг пройти повз
Між ними запала дуже приємна, густа тиша, яку порушувало лише мірне цокання старовинного годинника та далекі звуки нічного саду.
— Сьогодні я отримала офіційну пропозицію щодо роботи, — нарешті порушила цю тишу Катерина, і її голос ледь здригнувся. — Посада адміністративного директора у великому благодійному фонді. Зарплата там дуже скромна, але її цілком вистачить на наші базові потреби. І вони готові підлаштуватися під мій графік лікування.
Максим повільно, дуже обережно, наче кришталеву, поставив свій келих на стіл.
— Вітаю, — сказав він рівним, максимально стриманим тоном, намагаючись не видати свого страху. — Коли ви плануєте виходити на нове місце?
— Я ще не дала їм згоди, — відповіла вона, уважно, не кліпаючи стежачи за зміною емоцій на його мужньому обличчі. — Бо ця згода неминуче потягне за собою… інші, значно важливіші рішення в моєму житті.
Невимовлене запитання знову нависло між ними гострим мечем. Чи означала ця робота переїзд? Чи означало це кінець їхнього крихкого, але такого неймовірно прекрасного спільного світу?
— Максиме… — її голос став дуже тихим і до щему ніжним. — Ми жили в цій прекрасній ілюзії цілі місяці. Хлопчики вже давно вважають цей дім повністю своїм. Вони вважають вас… — Вона затнулася, шукаючи правильне, вагоме слово.
— Своєю родиною? — підказав Гордієнко, відкриваючи свою вразливість так, як ніколи раніше в житті.
Катерина мовчки кивнула.
— Вони дуже, дуже вас люблять. І я… — Вона раптом замовкла, злякавшись власної нечуваної сміливості.
Максим пересів ближче до неї на диван і міцно взяв її за руку.
— А ти? — вперше він звернувся до неї на “ти”.
Жінка подивилася йому прямо в очі, і в її погляді більше не було жодної краплі страху.
— А я полюбила того чоловіка, який стільки років ховався за кам’яними стінами. Того, хто будує вольєри для черепах і зриває голос на дитячих футбольних матчах. Того, хто знайшов у собі величезні сили відчинити ті замкнені двері.
Великий палець Максима дуже ніжно погладив її гарячу долоню.
— Я щиро думав, що моє серце давно і безповоротно мертве. Після втрати Софії та Тарасика я переконав себе, що нічого не відчувати — це єдиний спосіб фізично вижити.
— А зараз? — лагідно, майже пошепки запитала вона.
— А зараз я з абсолютним жахом розумію, як багато я можу втратити, — зізнався Максим. — Я розумію, наскільки сильно ти і ці двоє шибеників стали єдиним сенсом мого життя. Без вас я знову стану просто порожнім корпоративним костюмом.
Катерина подалася вперед, поки їхні лоби не торкнулися одне одного.
— Тоді запитай нас про це як слід, — прошепотіла вона прямо в його губи. — Не як своїх бідних гостей. Не як тих, кого ти врятував. Запитай нас по-справжньому.
Наступного ранку Максим нерухомо сидів за своїм масивним робочим столом, буквально гіпнотизуючи поглядом маленьку, обтягнуту темним оксамитом коробочку. Всередині на атласній подушечці лежала старовинна фамільна каблучка його бабусі з неймовірно чистим, глибоким смарагдом, вишукано оточеним розсипом дрібних діамантів. Роками ця коштовність безлико лежала в холодному банківському сейфі, але вчора, одразу після їхньої емоційної розмови з Катериною на терасі, він віддав жорсткий наказ негайно її привезти.
“Запитай нас як слід”. Ці чотири слова без упину билися в його голові, викликаючи одночасно шалений, п’янкий захват і такий панічний страх, якого він не відчував з юності. Максим Гордієнко, який щодня, не кліпнувши оком, ухвалював стратегічні рішення на десятки мільйонів доларів, зараз почувався як максимально розгублений, невпевнений школяр перед найважливішим іспитом.
Тихий, несміливий стукіт у дубові двері перервав його глибокі роздуми. У щілину просунулася світла маківка Луки.
— Дядю Максиме? Мама просила передати, що обід уже на столі.
— Зараз іду, — швидко відповів чоловік, блискавичним рухом ховаючи оксамитову коробочку в глибоку шухляду столу.
Але Лука не поспішав іти на кухню. Він дуже уважно, з недитячою проникливістю подивився на мільярдера.
— З вами все добре? Ви якийсь дуже стурбований.
Максим змусив себе натягнути легку усмішку, щоб не лякати дитину.
— Усе чудово, Луко. Просто обмірковую кілька дуже важливих рішень щодо свого майбутнього.
— Це щодо того, чи залишимося ми тут жити? — з дивовижною, обеззброюючою прямотою раптом запитав хлопчик.
У Гордієнка на мить перехопило подих від такої проникливості.
— А ви… ви б хотіли?
Лука дуже серйозно, по-дорослому, ствердно кивнув.
— Ми з Захаром хочемо залишитися тут назавжди. Мама тут набагато щасливіша. І ви з нами теж щасливіший, ми ж не сліпі.
— Ти дуже спостережливий хлопець, — розчулено, з теплотою зауважив чоловік.
— Близнюки все помічають, — впевнено знизав плечима Лука. Він трохи повагався, тупцяючи на килимі, а потім видав головну, найпотаємнішу сімейну таємницю: — Знаєте, мама вас дуже любить. Вона усміхається зовсім по-іншому, коли ви заходите в кімнату.
