Коли вагітній жінці відмовили, усе могло піти інакше — та втручання керівника змінило хід подій

— Що за хаос ви тут влаштували? — важкий, немов відлитий із металу голос головного лікаря розітнув задушливе повітря коридору.

Ігор Павлович завмер під мерехтливою лампою типової районної лікарні. Простір довкола був наскрізь просякнутий їдким запахом дешевого дезінфектора, вогкістю витертого лінолеуму та невидимим, але разюче відчутним людським відчаєм. Під облупленою стіною, на твердій дерев’яній лавці, скорчилася молода жінка.

Вона нагадувала туго натягнуту струну, важко й переривчасто хапаючи ротом повітря. Її зблідлі пальці мертвою хваткою вп’ялися в поділ пошарпаного пальта. Санітарки сновигали довкола неї, мов сполохана зграя птахів, створюючи лише ілюзію бурхливої діяльності, але не надаючи жодної реальної допомоги.

— Я вкотре питаю, що це за вистава? — не вгамовувався керівник, обпалюючи підлеглих таким пронизливим поглядом, від якого хотілося негайно розчинитися в повітрі. — Чому пацієнтка досі не в пологовій залі? З якого дива вона корчиться тут, на самісінькому протязі?

Олена, змучена нестерпними муками породілля, перебувала на цій безжальній лаві вже щонайменше хвилин сорок. Для неї цей час розтягнувся у нескінченну, в’язку вічність. Дівчина подумки благала всі вищі сили, аби хоч хтось із цих людей у білих халатах зупинився, нахилився до неї та хоч трохи тамував цей дикий біль. Проте чергові акушерки лише байдуже минали її, кидаючи порожні, вицвілі від хронічної втоми погляди.

У них вистачало власних турбот. Кого могла зацікавити доля цієї безпритульної бідолахи? Карета швидкої допомоги підібрала її просто з брудного тротуару в одному з непримітних містечок Черкащини. У дівчини не було ані копійки за душею, ані жодного папірця, який би підтверджував її особу. Для бюрократичної медичної машини вона просто не існувала.

Звичайні перехожі забили на сполох, побачивши, як юна дівчина раптово осіла на асфальт, зціпивши зуби та обхопивши живіт руками від нищівних спазмів. Саме вони й викликали медиків. Проте в стінах самої лікарні цей випадок не викликав жодного ентузіазму. Коли Олену лише завели до приймального відділення, одна з акушерок миттєво з’ясувала її статус: гаманця немає, паспорта немає, обмінної карти також катма. Реакція системи була блискавичною і жорстокою — жінку просто виставили за двері кабінету, в холодний коридор.

— Але ж куди ви її відправляєте? — несміливо, з тремтінням у голосі озвалася молоденька медсестра.

Вона лише кілька місяців тому отримала диплом у медичному училищі в Умані й ще не встигла наростити ту товсту броню професійного цинізму, яка зазвичай з’являється з роками.

— Їй же потрібна термінова допомога! Давайте хоча б приймемо немовля, а з паперами розберемося згодом.

— У нас і так палати тріщать по швах від тих, хто прийшов за записом і з офіційними направленнями! — роздратовано відрізала Галина Василівна.

Вона навіть не підняла важкого погляду від нескінченної гори медичних карток. За двадцять років акушерського стажу ця жінка бачила стільки народжень і смертей, що навчилася майстерно економити власні почуття.

— Якщо ми кожну безхатьку з вулиці почнемо тягнути поза чергою, нам ніякого персоналу не вистачить, — продовжувала нарікати старша акушерка, нервово перегортаючи сторінки журналів. — Ми й без того тут спини гнемо, по дві доби очей не заплющуємо. Ти що, дівчино, з місяця впала? Забула, що на весь наш величезний район працює лише два пологові будинки? А ці панянки взяли за звичку народжувати ледь не щомісяця, і всім подавай терміново!