Колишній спецназівець помітив тьмяне світло у хуртовину. Те, кого він знайшов у лісі, змусить вас повірити в диво…

Орест відклав інструмент і тепло відповів:

— Просто люблю, коли все на своїх місцях і працює як слід.

Олена сперлася на дерев’яні перила, уважно дивлячись на нього.

— Ти міг би залишитися тут на довше, Оресте. У нас дуже спокійно і тихо. Тут хороші люди.

Він подивився на засніжені гірські вершини, які тепер здавалися йому не ворожими, а величними. Вперше за багато років довга подорож його душі почала здаватися завершеною.

Того ж вечора повітря знову стало прозорим, мов чисте скло. Орест сидів на дерев’яному пірсі біля замерзлого озера. Скіф лежав поруч, поклавши важку голову йому на коліно. Олена підійшла і мовчки простягнула йому горнятко з гарячою кавою.

Вони довго сиділи в цій цілющій тиші. І раптом Орест помітив ледь вловиме, золотисте світіння на поверхні озера. Він обернувся. На ґанку старого будинку знову горіла та сама мідна гасова лампа. Це світло більше не було символом тривоги чи гіркої втрати. Тепер воно символізувало надію, тепло і щасливе повернення.

Орест повільно підвівся, змахуючи дрібний сніг зі своєї куртки. Він подивився на лампу, на затишний будинок, на Олену. Вперше за дуже довгий час він чітко знав, де саме він хоче бути зараз і завтра.

Скіф піднявся на лапи і ледь чутно тицьнувся мокрим носом у теплу долоню свого господаря. Ветеран щиро усміхнувся, дивлячись на свого друга.

— Шторм остаточно закінчився, — тихо і з полегшенням сказала Олена.

— Так, — впевнено відповів Орест, дивлячись на світло. — А світло і життя тривають.

Вітер, який днями тероризував ці величні гори, нарешті заспокоївся назавжди. Тиша, що настала після нього, була наповнена глибоким миром і вірою в завтрашній день.