Те, що вона почула за дверима спальні, змусило її по-іншому поглянути на шлюб…
Світлана раптом завмерла на місці, важко і хрипко дихаючи. Її очі звузилися до двох тонких щілин, а голос несподівано став тихим, крижаним і від того ще більш загрозливим:
— То виходить, ти ще й непрохідний дурень, окрім того, що брехун? Вона тебе технічно обіграла, мов малого наївного хлопчиська на привокзальному базарі! А я через твою тупість лишилася без копійки! Що мені тепер, скажи на милість, робити? Знову пакувати валізи і їхати до Польщі на важкі заробітки, щоб роками збирати на власну хату?!
Віктор жалюгідно знітився, винувато опустивши голову. Він з болем згадував, як ще вчора пів дня принизливо випрошував у неї ці нещасні гроші, малюючи в уяві золоті гори й розкішне богемне життя. А тепер він сидів на чужому дивані з двома симетричними синцями під очима і без жодної, навіть найменшої ідеї, як вибратися з цієї прірви.
— А може… може, ми спробуємо поговорити з Аллою? — максимально невпевнено, тремтячим голосом запропонував він. — Попросимо її по-людськи повернути хоча б частину суми…
— Ти що, серйозно зараз?! — знову вибухнула Світлана. — Після того, як твоя дружина щойно прийшла сюди, потопталася по мені й відверто насміялася в обличчя?! Та вона тебе першого на смітник викине разом із твоїми лахами! І мене туди ж відправить! Ні, Вітько, тепер це виключно твій борг. І ти мені його повернеш. Інакше я завтра ж подзвоню твоїй мамі в село, хай послухає, який у неї син геніальний аферист!
Віктор повільно підвівся з дивана. Він обережно потирав обидва синці, які на очах наливалися густим синьо-фіолетовим кольором. Світлана стояла навпроти нього, рішуче склавши руки на грудях. Її погляд був настільки важким, що, здавалося, міг би легко пробити дірку в бетонній стіні.
— Ти повернеш мені все, Вітько. До останньої копієчки, — холодно і карбуючи кожне слово, промовила вона. — Інакше я не тільки твоїй матусі в Бровари зателефоную. Я ще й на твою роботу офіційну заяву напишу. Хай усе керівництво знає, який у них старший менеджер «кристально чесний».
— Та де ж я візьму ті сорок тисяч?! — розпачливо, майже зі сльозами на очах вигукнув чоловік. — У мене ж офіційна зарплата така, що ледь на дешеву їжу вистачає! Алла ж завжди контролювала весь сімейний бюджет, я собі навіть на пляшку пива не міг непомітно відкласти!
— А мені абсолютно байдуже, — безжально відрізала Світлана. — Ти сам мене втягнув у це смердюче болото, от тепер сам і вигрібай. Хочеш — продавай свою стару іржаву «Ладу», що гниє в гаражі, хочеш — влаштовуйся на три роботи одразу. Це тепер суто твої проблеми.
Віктор на мить яскраво уявив, як він сумно стоїть на Дарницькому авторинку, намагаючись впихнути комусь своє пошарпане, ледь живе авто, і йому стало фізично зле. Та коханка навіть не думала зупинятися:
— І знаєш що ще? Я завтра ж з самого ранку сходжу до толкового адвоката. Мені одна знайома юристка казала, що за таке можна легко подати до суду статтю за шахрайство. Я доведу, що ти мене свідомо обібрав, і тоді не тільки свої гроші поверну, а й тебе за ґрати запроторю на кілька років!
— Ти що, зовсім здуріла?! — хрипко видихнув Віктор, відчуваючи, як холодний липкий піт котиться по спині під сорочкою. — Ми ж з тобою кохали одне одного!
— Кохали? — вона гидливо пирхнула. — О, це було рівно до того моменту, як ти мене нахабно обікрав, бовдуре! А тепер швидко збирай свої манатки і забирайся геть із моєї квартири, поки я справді поліцію не викликала!
Віктор, немов ошпарений, кинувся до коридору. Він похапцем, тремтячими руками зібрав свої нехитрі пожитки — накинув куртку, натягнув шапку і схопив одну сироту-шкарпетку, яку дивом знайшов під краєм дивана. За мить він кулею вискочив за двері, лишивши Світлану наодинці з її киплячою люттю.
Віктор кубарем вилетів на темну вулицю. Холодний, пронизливий березневий вітер, що дув просто з боку Дніпра, миттєво вдарив йому в розпашіле обличчя, пробираючи до кісток. Він щільніше затягнув блискавку на куртці й понуро побрів уздовж порожнього Дарницького бульвару. Чоловік абсолютно не знав, куди йому тепер податися.
Додому, до Алли, повертатися було самогубством — після її феєричного візиту до Світлани він чітко розумів, що там на нього чекає хіба що зібраний чемодан, виставлений на холодні сходи під’їзду. У кишені сиротливо м’ялася одна паперова сотня гривень. Цього ледь вистачило б на нічну маршрутку до мами в село під Бровари.
