Те, що вона почула за дверима спальні, змусило її по-іншому поглянути на шлюб…
Того дня все складалося напрочуд вдало. Алла несподівано звільнилася з роботи на цілих дві години раніше й, піддавшись раптовому натхненню, вирішила заскочити до великого супермаркету в самому центрі Києва. Ще напередодні ввечері її чоловік Віктор, замріяно дивлячись у вікно кухні, важко зітхнув: «Боже, як же я скучив за твоїм наваристим борщем із часниковими пампушками!». Ця фраза засіла в голові, тож тепер жінка неквапливо блукала між яскраво освітленими рядами, ретельно обираючи найкращі продукти.
Вона поклала до кошика добірну картоплю з Чернігівщини, тверду соковиту моркву, міцну білокачанну капусту, яку щойно привезли з базару. Для неповторного аромату додала золотисту цибулю, свіжі пучки хрусткого кропу та кучерявої петрушки. Не забула й про густу домашню сметану з невеликої баночки — саме вона мала надати страві тієї самої оксамитової ніжності. Останнім штрихом стали кілька пряних лаврових листочків, що обіцяли ідеальний смаковий баланс.
Обвішана важкими пакетами, Алла нарешті дісталася своєї багатоповерхівки у спальному районі Троєщини. Проте радість від передчуття затишного сімейного вечора миттєво вивітрилася, щойно вона переступила поріг під’їзду. Ліфт знову стояв мертвою металевою коробкою. Жінка приречено зітхнула. Попереду на неї чекало справжнє випробування для ніг і залишків терпіння — підйом сходами на двадцять п’ятий поверх. Коли вона, захекана й виснажена, нарешті опинилася перед власними дверима, то звично потягнулася до кнопки дзвоника. У відповідь пролунала лише глуха тиша. У будинку знову вимкнули світло.
— Ну що за день такий! — тихо пробурмотіла Алла, роздратовано копирсаючись у надрах своєї сумки в пошуках ключів.
Вона обережно, намагаючись не шуміти, відчинила двері й ступила в густу напівтемряву передпокою. Квартира зустріла її тишею, яку раптом гостро розрізали приглушені голоси. Звуки лунали з їхньої з Віктором спальні. Залишивши пакети з продуктами просто на підлозі, Алла, немов тінь, підкралася ближче до прочинених дверей і затамувала подих.
У кімнаті роздратовано бурчав її чоловік:
— Світлано, я не розумію, що тут смішного? Алла може повернутися будь-якої миті, а ти регочеш так, ніби ми в театрі на комедії!
— Та ти просто неймовірно кумедний, Вітько! — відповіла незнайома жінка, грайливо хихикаючи. — Чого ти так панічно боїшся власної дружини?
— А ти б на моєму місці не боялася? — різко огризнувся він, і в його голосі прослизнули нотки справжнього страху. — Вона ж мене просто виставить за двері, якщо про все дізнається!
— Та ну тебе, — зверхньо пирхнула Світлана. — У вас двоє дітей. Куди вона дінеться у свої тридцять шість років? Поплаче та й змириться.
