Він поїхав, залишивши матір саму — але згадав про одну річ і повернувся…
У відчайдушній спробі хоч якось догодити синові та втримати його поруч, Ольга пішла на крайній крок. Вона звернулася до банку, взяла важкий кредит і придбала для Остапа стару, пошарпану часом «Ладу». Жінка наївно сподівалася, що власний автомобіль стане тим якорем, який нарешті прив’яже хлопця до дому і змусить подорослішати. Отримуючи ключі, Остап клявся, що знайде підробіток і обов’язково допомагатиме матері виплачувати банківський борг. Проте його обіцянки розвіялися швидше, ніж вивітрився запах бензину в салоні.
— Мам, ну ти дивна, чесне слово! Я ж студент, цілими днями вчуся, коли мені ще й працювати? — звично виправдовувався він, хоча в університеті майже не з’являвся.
Ольга зі сльозами на очах намагалася достукатися до його совісті:
— Остапе, синку, ти ж уже дорослий чоловік, берися нарешті за розум. Нам же жити за щось треба.
Але він лише зверхньо сміявся їй в обличчя, крутячи на пальці ключі від машини:
— Та не парся ти так, мам, усе буде нормально.
Вона з жахом відчувала, як остаточно втрачає контроль над власним життям, а щомісячні виплати за кредит тиснули на її плечі важким, непідйомним каменем, забираючи останні копійки з учительської зарплати.
Одного вогкого осіннього дня Ольга серйозно захворіла. Температура стрімко підскочила, тіло ломило від нестерпного болю, а сил не було навіть для того, щоб просто підняти голову з подушки. Вона безпорадно лежала на старому дивані у вітальні, ледве переводячи подих. У сусідній кімнаті Остап безтурботно сидів за комп’ютером — звідти лунали гучні звуки якоїсь стрілялянини, а екран кидав холодні відблиски на стіни.
— Синку… принеси мені таблетки, будь ласка. На кухні, в аптечці… — слабким, пересохлим голосом попросила вона, сподіваючись на краплю співчуття.
— Тобі треба, ти вставай і йди, — кинув він крижаним тоном, навіть не повернувши голови в її бік і не відриваючи зосередженого погляду від монітора.
Ольга заплющила очі, і з-під вій покотилися гарячі сльози. Її серце болісно стискалося, розриваючись на шматки від такого неприхованого цинізму. Як? Як вона могла виростити настільки черству, абсолютно байдужу людину? У її рідному полтавському селі змалечку вчили поважати старших, піклуватися про рідних, віддавати останнє хворому. А тут, у цій бетонній квартирі, її власна, випестувана дитина навіть не помічала її фізичних і душевних страждань.
Наступного ранку стан жінки різко погіршився. Дихати стало важче, і Ольга зрозуміла, що без лікарні вже не обійтися. Вона почала повільно, тремтячими руками збирати речі, як раптом у коридорі з’явився Остап.
— Мам, давай я тебе відвезу, — несподівано запропонував він.
Її серце радісно тріпнулося. Вона з полегшенням подумала, що син нарешті схаменувся, що в ньому прокинулися родинні почуття. Але щойно вони сіли в холодний салон «Лади», і Остап різко натиснув на газ, жінка зрозуміла: вони їдуть зовсім не в бік міської лікарні. Машина швидко минала знайомі вулиці і виїжджала на трасу за місто.
— Куди ми їдемо? Лікарня ж в іншому боці… — тривожно запитала вона, відчуваючи, як груди сковує липкий, тваринний холод.
— Побачиш, — коротко і сухо кинув він, до побіління кісточок стискаючи кермо.
Приблизно за годину їхній автомобіль зупинився в глухому лісі поблизу Бучі. Осінній ліс зустрів їх вогкою прохолодою і похмурою тишею. Ольга була настільки виснажена хворобою, що ледве трималася на ватних ногах. Остап грубо витягнув матір із машини, боляче схопив за рукав пальта і потягнув углиб хащі, подалі від дороги.
— Що ти робиш?! Відпусти мене зараз же! — зриваючись на хрипкий крик, благала вона, намагаючись вирвати руку.
