Він поїхав, залишивши матір саму — але згадав про одну річ і повернувся…
Ольга дзвінко розсміялася і кивнула, відчуваючи, як палають щоки.
Вони неспішно крокували нічними вулицями. Жовте світло ліхтарів м’яко лягало на стару бруківку, а Тарас без упину труїв кумедні історії зі свого дитинства. Поруч із ним було так легко, неначе вони знали одне одного ціле життя. Біля входу в гуртожиток він раптом замовк, уважно подивився їй у вічі, нахилився і невагомо торкнувся губами її щоки.
— До завтра, — прошепотів він і розчинився в темряві.
Ольга ще довго стояла на ґанку, притиснувши долоню до обличчя, ніби боялася стерти цей дотик. У кімнаті на неї вже чекав справжній допит із пристрастю.
— Ну що, попалася пташка? Закохалася? — не вгамовувалася Оксана, стрибаючи на ліжку.
— Та припиніть, ми просто поговорили про життя, — намагалася захищатися Ольга, хоча її очі зрадницьки світилися від щастя.
— Ага, просто поговорили. А поцілунок у щоку ми з вікна теж просто так побачили? — підлила масла у вогонь Юля.
Тієї ночі сон довго не йшов. Вона лежала із заплющеними очима, раз по раз прокручуючи в голові звук його голосу і той момент біля дверей. У рідному селі її серце ніколи так не билося. Невже це і є те саме кохання, про яке пишуть у її улюблених книжках?
З того вечора все закрутилося. Тарас чекав її після пар, вони годинами блукали вузькими вуличками Подолу, гріли руки об гарячі горнятка в кав’ярнях. Ольга відчувала, як змінюється кожна клітинка її тіла, а величезний, колись лякаючий Київ, поступово ставав рідним і теплим містом.
Стосунки з Тарасом стрімко набирали обертів, і щодня Ольга ловила себе на думці, що живе всередині якоїсь чарівної казки, де кожен новий аркуш написаний спеціально для неї. Кожне їхнє побачення перетворювалося на маленьке свято, сповнене безмежного тепла. Вони могли годинами блукати вузькими, вимощеними бруківкою вуличками старого Подолу, ховаючись від осіннього вітру в затишних, напівтемних кав’ярнях, де повітря пахло корицею та свіжозавареним трав’яним чаєм.
Тарас виявився напрочуд світлою людиною. Він умів розсмішити її до щирих, нестримних сліз своїми студентськими байками, але водночас вмів слухати так глибоко й уважно, що поруч із ним Ольга почувалася найважливішою дівчиною у всьому Києві.
Одного прохолодного дня, коли вони стояли біля входу до університету, Тарас якось надто буденно витягнув з кишені складений клаптик паперу і простягнув їй.
— Мої батьки поїхали до родичів у Вінницю на кілька днів, тож ми будемо зовсім самі, — сказав він, дивлячись їй просто у вічі.
Ольга взяла записку з адресою, і її пальці зрадницьки затремтіли. Вона ніби приросла до асфальту. Усе відбувалося настільки швидко, що її вихована в сільській строгості свідомість просто не встигала за цим столичним ритмом.
— Ти що, боїшся мене? — м’яко пожартував Тарас, одразу помітивши її розгубленість і переляк в очах.
— Та ні… просто… я ж ніколи раніше не була в гостях у хлопця наодинці, — чесно зізналася вона, опустивши погляд на свої черевики.
— Тим цікавіше буде зламати цей стереотип. Приходь о сьомій вечора, я якраз готую свій фірмовий, неймовірно смачний борщ, — хитро підморгнув він і побіг на лекцію.
Повернувшись до гуртожитку, Ольга довго вагалася. Але її вірні сусідки не залишили жодного шансу на відступ.
— Ти що, з глузду з’їхала? Втратиш такого розкішного хлопця через свої сільські комплекси! Іди негайно! — безапеляційно заявила Оксана, складаючи руки на грудях.
— Та й справжній домашній борщ від хлопця — це дуже серйозний аргумент, гріх відмовлятися, — підтримала її Наталка, дзвінко розсміявшись.
Зрештою, Ольга здалася. Того ж вечора вона стояла перед масивними дверима квартири Тараса на Оболоні. У спітнілих від хвилювання долонях дівчина міцно стискала бляшану коробку з пісочним печивом, яке вони з Юлею нашвидкуруч спекли на спільній гуртожитській кухні. Серце гупало в грудях так лунко, наче вона стояла перед дверима екзаменаційної комісії. Та коли Тарас відчинив двері, його широка, щира усмішка миттю розвіяла всі тривоги.
Квартира виявилася досить скромною, без зайвого пафосу, але напрочуд затишною. Зі стін дивилися обличчя з чорно-білих сімейних фотографій, а з кухні дійсно тягнувся густий, неймовірно апетитний аромат свіжозвареного борщу.
— Ти й справді сам готував? — не повірила своїм очам Ольга, знімаючи пальто.
— А ти думала, я жартую, щоб тебе заманити? Сідай швидше за стіл, зараз усе сама спробуєш, — гордо відповів він, розставляючи глибокі керамічні тарілки.
