Він поїхав, залишивши матір саму — але згадав про одну річ і повернувся…

Вона розуміла, що надто сліпо балувала сина, прощала йому те, що не можна було прощати, дозволяла абсолютно все, закриваючи очі на тривожні дзвіночки. І тепер вона змушена пожинати ці отруйні плоди свого “виховання”.

— Дітей треба любити в міру, не втрачаючи розуму, — повторювала вона собі цю гірку істину, але правильні слова не могли загасити той тупий біль, що назавжди оселився в грудях.

Щовечора Ольга Петрівна незмінно заварювала собі міцний чай із травами, сідала у старе крісло під торшером і розгортала нову книгу. Читання, як і тоді, тридцять років тому у полтавському селі, знову стало її головною розрадою. Вона обожнювала неквапливо гортати сторінки, з головою занурюючись у вигадані, чужі світи і долі, де не було її власних, фатальних помилок.

У школі вона знаходила своє справжнє покликання. Малі учні щиро любили її уроки, ту доброту і терпіння, які вона їм віддавала. Діти часто приносили їй свої незграбні, але неймовірно зворушливі малюнки, які вона дбайливо зберігала в нижній шухляді робочого столу. Саме це давало їй сили щоранку прокидатися і йти далі.

— Ольго Петрівно, ви наша найкраща вчителька! — дзвінко кричали діти на перерві, обступаючи її з усіх боків. І вона тепло усміхалася їм у відповідь, надійно ховаючи свій глибокий, невимовний смуток глибоко на дні душі.

Час від часу до неї на чай заглядала сусідка, пані Марія. Вона тихо сідала за кухонний стіл, з турботою заглядала в очі і питала:

— Олю, ну як ти тут? Як ти тримаєшся, дитино?

— Тримаюся, Маріє. Тримаюся, бо треба якось жити, — спокійно відповідала Ольга, роблячи ковток гарячого чаю.

Доля навчила її найважливішого уроку — йти вперед, незважаючи ні на що, навіть коли власне серце розбите на дрібні друзки і більше не підлягає ремонту. Вона не мала жодного уявлення про те, що принесе їй завтрашній день, але твердо вірила: які б випробування не підкинув світ, треба високо піднімати голову і продовжувати рух. У її маленькій квартирі панувала абсолютна, непорушна тиша, але саме в ній, після всіх життєвих бур, вона нарешті віднайшла свій справжній спокій.

Ольга Петрівна повільно налила собі ще одну чашку ароматного чаю, поправила окуляри, розгорнула книгу на закладеній сторінці і з легкою, світлою усмішкою подумала: «Я вистояла. І вистою ще».