У крижану зливу вона допомогла військовому — через тижні доля постукала до неї сама…

Але життєвий спокій часто буває лише тимчасовою ілюзією. Особливо там, де старі, забуті папери роками припадають сірим пилом у темних, вогких архівах державних установ. Усе почалося з одного короткого голосового повідомлення на її телефон.

Це був Павло, знайомий співробітник із відділу землекористування місцевого ЦНАПу. Його голос звучав винувато і трохи знервовано. Він перепрошував за турботу і просив її зайти до управління за першої ж нагоди, бо виникла якась серйозна проблема з документами на її ділянку. Катерина відчула це миттєво — той самий знайомий, крижаний, липкий вузол страху знову болісно скрутився в її шлунку. Вона зовсім не скучила за цим відчуттям.

Кабінет Павла був дуже тьмяним, тісним і тісно заставленим іржавими металевими шафами, від яких тягнуло стійким запахом старого, пересушеного паперу та розлитої дешевої кави. Реєстратор, який роками сумлінно допомагав їй з різними довідками, виглядав відверто пригніченим. Він нервово перебирав аркуші у товстій картонній теці, уникаючи прямого зорового контакту.

Він почав з того, що чудово знає про повне закриття її питань з банківською іпотекою. Але, як виявилося, коли вони почали офіційно переоформлювати державний акт на землю, у базі даних несподівано спливло дещо ще. Катерина миттєво напружилася всім тілом і подалася вперед, спираючись руками на край його столу. Вона різко запитала, що саме вони знайшли.

Павло важко, приречено зітхнув. Він пояснив, що це старе, забуте обтяження на землю, датоване ще далеким кінцем дев’яностих років. Судячи з паперів, батько Катерини колись брав приватну позику готівкою під заставу частини землі, коли її мати дуже важко захворіла і потребувала грошей на лікування. Цей старий борг чомусь так і не був офіційно списаний чи погашений у реєстрах. А зовсім нещодавно ці прострочені зобов’язання за копійки перекупила якась сумнівна колекторська фірма, і тепер вони офіційно подали судовий позов.

Голос Каті ледве зміг пробитися крізь раптово стиснуте спазмом горло. Вона запитала, що все це означає на практиці. Павло болісно скривився, підбираючи слова. Технічно, пояснив він, ці рейдери тепер претендують на всю землю, що розташована за її будинком. На все, що знаходилося за основною житловою будівлею — її доглянутий город, старий дерев’яний сарай, курник. Тобто на все те майно, яке не було прямо і жорстко прив’язане до іпотечного договору з банком.

Катерина раптом відчула, як із маленької кімнати миттєво висмоктали весь кисень. Вона приголомшено, ледь рухаючи губами, прошепотіла, що це ж їхнє рідне подвір’я. Саме там маленька Аліса колись власноруч посадила свій найперший жовтий соняшник з насіння. Саме там вона сама провела все своє дитинство. Вона навіть не змогла договорити фразу до кінця, задихаючись від несправедливості.

Павло м’яко відповів, що чудово її розуміє. Але юридично, за паперами, ці стерв’ятники все оформили бездоганно. Якщо не оскаржити це рішення в суді негайно, вони матимуть повне право приїхати і поставити свій паркан прямо посеред її двору, або ж просто продати цю ділянку комусь іншому.

Він додав, що вже перевірив цю контору по своїх каналах — це були типові, безпринципні рейдери, які постійно провертали подібні брудні схеми з беззахисними людьми. Безлика «шарашкіна контора», що спеціалізувалася на викопуванні старих, сумнівних розписок і полювала на найбільш вразливих, на тих, хто не мав ні зайвих грошей, ні моральних сил роками відбиватися в корумпованих судах.

Катя вийшла з сірої будівлі управління в абсолютній, оглушливій мовчанці. Вона сіла у свій робочий «Кангу» і просиділа там майже десять хвилин, не рухаючись і не заводячи двигун, лише з силою вчепившись побілілими пальцями у кермо. А потім вона повільно дістала з кишені мобільний телефон. Повідомлення, яке вона набрала тремтячими руками, було дуже коротким і прямим.

Вона привіталася з Назаром і написала, що чудово знає, скільки всього він уже для неї зробив, набагато більше, ніж вона взагалі мала право просити. Але потім додала, що тут сталося дещо непередбачуване і страшне. Вона натиснула кнопку «Відправити» і, дивлячись у порожній простір салону, тихо, з розпачем прошепотіла прохання до вищих сил, щоб ця несподівана доброта не зупинялася саме зараз.

Назар не став розпитувати її про зайві деталі в повідомленнях. Він просто зателефонував їй наступного ранку. Чоловік слухав її плутану, емоційну розповідь дуже уважно, жодного разу не перебиваючи, так само мовчазно і зосереджено, як і тієї першої дощової ночі в машині. А потім, після довгої, напруженої паузи, він абсолютно спокійним, твердим голосом сказав, що особисто з цим розбереться.

І рівно через три дні двері кабінету Павла рішуче відчинилися. На порозі стояв невідомий чоловік у строгій темно-синій куртці. У нього був дорогий шкіряний портфель, офіційне посвідчення військового юриста та та непохитна, майже лякаюча впевненість людини, яка у своєму житті просто не звикла чути слово «ні».

Цей юрист не кричав і не погрожував. Він не вступав у жодні суперечки з держслужбовцем. Він просто мовчки, з холодним професіоналізмом поклав на завалений паперами стіл перед Павлом нову теку з документами. Усі аркуші були скріплені свіжими, мокрими печатками, а зверху лежала офіційна, остаточна ухвала суду.

Абсолютно всі претензії нахабних колекторів було визнано недійсними і юридично нікчемними. У ході блискавичної перевірки з’ясувалося, що та стара позика була реактивована суто шахрайським шляхом, із використанням грубо підроблених підписів. А сама фірма, що стояла за цією махінацією, як виявилося, вже кілька місяців перебувала під пильним слідством відділу боротьби з економічними злочинами національної поліції.

Усе нарешті скінчилося. Цього разу — остаточно і безповоротно.