Під дощем він допоміг жінці з дитиною — повернувшись зранку, завмер на порозі
Вони одразу перейшли до справи. Партнер витягнув планшет із детальними кресленнями.
— Як ви знаєте, ми запускаємо масштабну модернізацію. Нове обладнання має суттєво знизити експлуатаційні витрати в гривнях. Я ретельно вивчив ваші пропозиції щодо автоматизації. Мене цікавить одне: які залізобетонні гарантії, що ваша техніка витримає наші навантаження?
— Степане Михайловичу, ми працюємо виключно з лідерами ринку. Кожен вузол проходить жорстку сертифікацію. До того ж, ми надаємо рік повного гарантійного сервісу нашим коштом, — упевнено відкарбував Назар.
Робота стала для нього порятунком. Він повністю занурився в цифри, обговорюючи графіки поставок та фінансові транші в гривнях. Через дві години інтенсивних торгів вони дійшли згоди.
— Це була конструктивна розмова, Назаре Івановичу. Упевнений, цей контракт принесе вигоду нам обом, — Степан Михайлович задоволено підписав папери.
— Не маю жодних сумнівів, — Назар відповів міцним рукостисканням.
Вийшовши на галасливу вулицю, він відчув, як робочий адреналін відступає, повертаючи його до болісної реальності. Перш ніж їхати до офісу на Хрещатику, він мусив побачити Оксану. Він просто не міг інакше.
Водій Ігор плавно припаркував «Шкоду» біля непримітної будівлі клініки на самій околиці Києва. Назар ще кілька хвилин сидів у салоні, не наважуючись відчинити дверцята. Він збирався з силами, наче перед стрибком у крижану воду. Зрештою чоловік вийшов на вулицю, де прохолодний вітер одразу вдарив у обличчя, і важким кроком рушив до центрального входу.
З кожним метром серце калатало дедалі швидше, відлунюючи у скронях глухим ритмом. Перед дверима палати Оксани він завмер, зробив глибокий вдих, наповнюючи легені лікарняним повітрям, і повільно натиснув на металеву ручку.
У кімнаті панувала тьмяна напівтемрява та якась моторошна, в’язка тиша. Оксана лежала на вузькому ліжку, згорнувшись у захисний клубочок і відвернувшись обличчям до глухої стіни.
— Люба, як ти тут? — тихо, майже пошепки запитав Назар, обережно торкаючись її напруженого плеча.
Вона повільно повернула голову. У її погляді змішалися непрохані сльози та пекуча, неприхована лють.
— Ненавиджу тебе… — прошипіла вона крізь зціплені зуби, до побіління кісточок стискаючи тонке лікарняне простирадло.
Це коротке слово пробило його захист, наче справжня куля. Назар відчув, як серце болісно стиснулося в грудях, перекриваючи кисень.
— Оксано, почуй мене, я не бажаю тобі зла. Я лише прагну допомогти витягти тебе з цієї прірви. Ми всі хочемо, щоб ти одужала і повернулася до нас, — промовив він, з усіх сил намагаючись утримати голос рівним.
— Допомогти? Запроторивши мене в цю клітку проти моєї волі? Ти просто зрадив мене, Назаре! — її голос зірвався, затремтівши від слабкості та надлому.
Він безсило опустився на самий краєчок матраца. У голові роїлися сотні слів втіхи, але жодне з них зараз не мало сенсу.
— Я кохаю тебе, Оксано. Повір, це було найважче рішення в усьому моєму житті, але я більше не міг спостерігати, як ти щодня мучишся, — ледь чутно прошепотів чоловік.
Жінка рвучко відвернулася до стіни. Її худі плечі почали здригатися від беззвучного плачу. Назар мовчки сидів поруч. Кожен її судомний подих він відчував як фізичний укол просто в серце. Зрозумівши, що зараз його присутність робить лише гірше, він повільно підвівся і вийшов у коридор шукати лікаря.
Юрій Васильович стояв біля сестринського поста. Його обличчя залишалося професійно зосередженим і суворим.
— Назаре Івановичу! Прошу, ходімо до мого кабінету, — запропонував психіатр, вказуючи рукою напрямок.
Вони зайшли до світлої кімнати й сіли один навпроти одного по різні боки масивного столу.
— Що з нею? — глухо запитав Назар, намагаючись проковтнути гіркий клубок, що міцно засів у горлі.
— Ваша дружина перебуває в цілковитій безпеці, Назаре Івановичу. Але маю бути з вами відвертим: їй знадобиться чимало часу, щоб повернути контроль над власним життям. Ситуацію ускладнює те, що Оксана Петрівна категорично відмовляється від медикаментів, — спокійно, але твердо пояснив Юрій Васильович.
— Скільки саме часу це може тривати? — голос чоловіка впав до шепоту.
— Точних прогнозів у нашій справі не буває. Ми дуже сподіваємося на позитивну динаміку за пів року, проте фінальний результат повністю залежить від її особистого бажання йти на співпрацю.
В очах лікаря читалася щира стурбованість. Назар мовчки кивнув, перетравлюючи почуте. Його думки безупинно кружляли навколо Оксани. Усвідомлення того, що без справжнього дива вона вже ніколи не стане тією безтурботною дівчиною — і тим паче не зможе стати матір’ю, — роз’їдало душу, мов кислота.
— Скажіть лише одне: що зараз можу зробити я? — запитав він, відчуваючи на своїх плечах колосальний тягар відповідальності.
— Просто будьте поруч у ті моменти, коли вона сама захоче з вами поговорити. І запасіться терпінням, Назаре Івановичу. Ваш шлях буде дуже довгим, — лікар підвівся з крісла, даючи делікатний знак, що аудієнцію завершено.
Вийшовши з клініки, Назар фізично відчував вагу тих важких місяців, що чекали на них попереду. Проте він був твердо налаштований стати для дружини опорою, скільки б випробувань їм не довелося пройти.
Дорогою до офісу на Хрещатику він намагався перемкнути мозок. Бізнес вимагав рішень тут і зараз. Щойно переступивши поріг свого кабінету, він блискавично схопив зі столу потрібну теку. Там лежали свіжі креслення та фінансові звіти з детальними розрахунками в гривнях. Не гаючи ні хвилини, чоловік поспішив на наступну локацію.
Цього разу перемовини були призначені в одному з респектабельних ресторанів на Андріївському узвозі. Там на нього вже чекав Василь Юрійович — ключовий інвестор їхнього найамбітнішого проєкту. Назар швидким кроком підійшов до заброньованого столика.
— Назаре Івановичу, вітаю! Сьогодні ви без чарівної Оксани? — привітно всміхнувся інвестор, підводячись для рукостискання.
— Так, сьогодні я сам, — стримано відповів Назар, майстерно ховаючи за діловою маскою свій внутрішній неспокій.
Вони сіли за стіл, і майже одразу до їхньої компанії приєднався Богдан. Обличчя друга і партнера виглядало надто стурбованим.
— Назаре, маю повідомити: у нашому проєкті виникло кілька критичних моментів, які вимагають негайного втручання, — почав Богдан, щойно офіціант залишив їх наодинці.
— Викладай усе як є. Що саме пішло не так? — голос Назара миттєво став жорстким і зосередженим.
— Головна проблема з одним із ключових постачальників сировини. Вони зривають усі графіки й не встигають закрити свої зобов’язання. Якщо ми прямо зараз не знайдемо альтернативу, уся виробнича лінія просто зупиниться, — чітко доповів Богдан.
