Під дощем він допоміг жінці з дитиною — повернувшись зранку, завмер на порозі

Щойно двері спальні глухо клацнули за його спиною, Назар опинився у вакуумі власних думок. Її відчайдушні крики, цей божевільний погляд і звук розбитого скла відлунювали в скронях тривожним набатом. Чоловік підійшов до панорамного вікна у вітальні. Там, унизу, розкинулася нічна Русанівка, де безтурботно миготіли золоті вогні багатоповерхівок. Життя міста тривало, поки його власний світ тріщав по швах.

Він зробив глибокий вдих, наповнюючи легені прохолодним повітрям від прочиненої кватирки, і рішуче набрав номер Юрія Васильовича. Гудки в слухавці тягнулися нестерпно довго, натягуючи нерви до межі. Нарешті на тому кінці пролунав спокійний, професійний голос лікаря.

— Юрію Васильовичу, добрий вечір. Це Назар Ковальчук турбує.

— Добрий вечір, Назаре Івановичу. Уважно вас слухаю. Чим можу допомогти? — відгукнувся психіатр.

Назар на мить завагався, підбираючи правильні слова.

— Докторе, ситуація виходить з-під контролю. Я дуже хвилююся за Оксану. Вона кардинально змінилася. Постійні нервові зриви, агресія, вона почала зловживати міцними напоями. Мені здається, вона стоїть на краю.

— Назаре Івановичу, ми з вами чудово знаємо її анамнез, — м’яко, але серйозно відповів Юрій Васильович. — Такі рецидиви, на жаль, трапляються. Розкажіть детальніше, що саме відбулося сьогодні?

Назар важко опустився на диван і почав виливати душу. Він розповів усе, не приховуючи деталей, а лікар лише вставляв короткі уточнювальні репліки.

— Вона вибухає через найменшу дрібницю, докторе. Її настрій змінюється щосекунди: щойно були сльози, а за мить — крик і жбурляння речей. Я просто безсилий.

— Я вас почув, — після невеликої паузи промовив Юрій Васильович. — Назаре Івановичу, судячи з ваших слів, настав час діяти. Її потрібно привезти до нас у клініку. Тільки тут ми зможемо забезпечити належний медичний нагляд.

Назар заціпенів. Раціонально він розумів правоту лікаря, але серце бунтувало проти такого кроку.

— Вона категорично проти, докторе. Навіть чути про це не хоче. Оксана свято вірить, що з нею все гаразд.

— Я розумію, як вам важко це прийняти. Але зволікання може призвести до непоправних наслідків. Якщо вона відмовляється їхати добровільно, ми можемо організувати виїзд нашої спеціальної бригади до вас додому. Наші фахівці мають досвід безпечного транспортування в таких станах.

— Мені треба подумати. Я передзвоню, — глухо промовив Назар. Від самої лише думки про примусову госпіталізацію дружини по спині пробіг мороз.

— Будь ласка, не тягніть час, Назаре Івановичу. Ми діємо виключно в її інтересах. Я залишаю вам прямий номер свого асистента — набирайте в будь-який час, щойно ухвалите рішення, — голос лікаря залишався професійно заспокійливим.

Поклавши слухавку, чоловік ще довго сидів у темряві. Думки роїлися в голові, наче розтривожені оси. Зрештою він тихо підвівся і пішов до спальні. Оксана спала. У блідому місячному світлі, що пробивалося крізь штори, її обличчя виглядало таким беззахисним і мирним.

Саме в цю хвилину тиші він усвідомив найголовніше: він не має права дозволити їй руйнувати себе далі. Навіть якщо для цього доведеться взяти весь тягар відповідальності на себе. Наступного дня Назар знову набрав знайомий номер.

— Я визначився, докторе. Будь ласка, допоможіть нам.

Пізній вечір накрив Київ густою, задушливою пеленою. Назар сидів у вітальні, нервово поглядаючи на стрілки настінного годинника. Він прислухався до кожного звуку з вулиці. Приглушене світло торшера малювало на стінах химерні тіні, посилюючи відчуття невідворотності. Різкий рингтон мобільного розірвав цю тишу на шматки.

Назар здригнувся і миттєво схопив телефон.

— Так, Ковальчук слухає, — його голос видавав граничну напругу.

— Назаре Івановичу, це Юрій Васильович. Бригада вже в дорозі, будуть біля вашого будинку за кілька хвилин. Будь ласка, підготуйте Оксану.

— Я зрозумів, докторе, — відповів він. Пальці стискали апарат так сильно, що побіліли кісточки.

Він поклав телефон на стіл і підійшов до сходів. «Боже, як я маю їй це сказати?» — ця думка пульсувала у скронях, поки він долав кожну сходинку.

Відчинивши двері спальні, він побачив Оксану. Вона сиділа на постелі, безцільно гортаючи якийсь глянцевий журнал. Жінка підвела очі, і її погляд миттєво став колючим.

— Оксано, нам потрібно серйозно поговорити, — почав він, намагаючись зберегти рівний тон.

— Що знову сталося, Назаре? — її голос здригнувся від передчуття загрози.

— Кохана, я мусив зробити вибір. Це було найскладніше рішення в моєму житті, але інакше не можна… — він затнувся, відчуваючи, як перехоплює подих.

— Назаре, не лякай мене. Про який вибір ти говориш? — журнал випав з її рук, у голосі забриніла неприхована паніка.

— Я викликав фахівців із клініки Юрія Васильовича. Вони вже тут. Вони допоможуть тобі знайти той спокій, який ти втратила, — тихо, майже пошепки закінчив він.