Під дощем він допоміг жінці з дитиною — повернувшись зранку, завмер на порозі

Ця ніч видалася нескінченною. Назар лежав у густій темряві спальні, вслухаючись у нерівне дихання дружини, і намагався знайти точку відліку. Коли саме зламався їхній механізм? Він перебирав у пам’яті місяці їхнього спільного життя, шукаючи ту мить, коли колишня Оксана — життєрадісна, енергійна, завжди сповнена ідей — перетворилася на цю зломлену жінку. Може, її так підкосила недавня сварка з найкращою подругою? Або ж уся провина лежить виключно на ньому та його нескінченних робочих марафонах? Відповідей не було, лише тягуче відчуття провини.

Наступного ранку, механічно розмішуючи цукор у філіжанці чорної кави, Назар усе ще намагався розплутати цей емоційний клубок. На кухню нечутно зайшла Оксана. Її шкіра здавалася хворобливо блідою, а під очима залягли глибокі темні тіні — німі свідки вчорашнього зриву.

— О, ти ще не в офісі? — сухо буркнула вона, ігноруючи його погляд. Жінка підійшла до столу, налила повну склянку холодної води й випила її кількома жадібними ковтками.

— Доброго ранку й тобі, — стримано відповів Назар, відсуваючи розкритий ноутбук на край столу. — Ти не хочеш нічого мені пояснити?

Оксана рвучко обернулася. У її очах промайнуло щире, майже дитяче здивування, ніби вона справді не розуміла суті претензій.

— Оксано, ти останнім часом шукаєш порятунку в нічних закладах і на дні келиха. Мене це лякає, — Назар підвівся і м’яко поклав руки на її напружені плечі, намагаючись передати свою турботу.

— А що ти пропонуєш мені робити? — вона різко скинула його руки, її голос миттєво набрав обертів. — Сидіти в цих чотирьох стінах і повільно гнити від нудьги?

— Ти ж раніше жила інакше. Ходила до тренажерного залу, годинами малювала свої картини, — відчайдушно нагадав він, хапаючись за ці спогади, як за рятівне коло.

— А тепер ти просто хочеш, щоб я народила тобі дитину! Навіть не запитавши, чи я взагалі цього бажаю! — її слова пролунали як постріл. Голос зірвався на істеричний крик.

Назар ніби приріс до підлоги від несподіванки. Оксана, дрібно тремтячи всім тілом, вибігла з кухні й сховалася в спальні. Він кілька довгих секунд дивився їй услід, намагаючись оговтатися, а потім рушив слідом. На порозі кімнати чоловік зупинився.

— Оксано, люба, — почав він обережно, роблячи крок углиб спальні. — Я завжди вірив, що ми обоє мріємо про малюка.

Вона сиділа на самому краєчку розстеленого ліжка. У її тремтячих пальцях знову опинився келих із залишками вчорашнього вина. Очі блищали від непроханих сліз, які вона марно намагалася стримати.

— Звісно! Це ж тобі не доведеться дев’ять місяців тягати перед собою величезний живіт! — з гіркотою вигукнула вона. — А якщо я розтовстію? Якщо моє тіло ніколи не повернеться до попередньої форми? Я цього не хочу! Коли ти нарешті це почуєш?

Її голос ламався, переходячи у глухі схлипи. Назар повільно опустився поруч на матрац.

— Кохана, я чудово розумію всі твої страхи. Але ти неймовірно сильна жінка, ти швидко повернешся до свого звичного ритму, — він спробував зазирнути в її заплакані очі.

— Ти взагалі мене не чуєш! Я не хочу жодних дітей! — вибухнула вона з новою силою, відхиляючись від його обіймів.

Назар важко зітхнув. Кожне слово падало в порожнечу, розмова остаточно зайшла в глухий кут. Він чітко бачив: її нервова система не витримує, емоції захльостують через край, і сама вона вже не здатна впоратися з цим штормом.

— Може, мені варто зателефонувати Юрію Васильовичу? — максимально м’яко запропонував чоловік.

— Що? Знову хочеш запроторити мене до клініки для душевнохворих? — Оксана різко підскочила на ноги. Тонке скло келиха в її руках небезпечно затремтіло.

— Люба, заспокойся. Це не психлікарня, це сучасний медичний центр, де тобі просто допоможуть відновити рівновагу, — Назар підвівся, тримаючи долоні відкритими, наче заспокоював сполоханого птаха.

— Я абсолютно здорова! — несамовито закричала вона.

Тієї ж миті келих вислизнув із її рук і з гучним дзвоном розлетівся на дрібні друзки об паркет. Назар завмер. Цей різкий звук став останньою краплею, яка кришталево ясно показала масштаби катастрофи. Він зробив рішучий крок уперед, переступив через уламки скла і міцно притиснув дружину до себе. Оксана билася в його руках, але поступово її опір згас. Вона просто стояла, дрібно тремтячи в його обіймах. Він мовчав, даючи їй час виплакати цей біль, хоча його власне серце розривалося на шматки.

— Пробач… — ледве чутно, самими губами прошепотіла вона кудись йому в плече. — Я просто неймовірно втомилася.

— Я знаю, рідна, я знаю, — так само тихо відгукнувся Назар. Він усвідомлював, що шлях до світла буде довгим і виснажливим. Зрештою Оксана відсторонилася і попросила залишити її саму, аби хоч трохи поспати.