Під дощем він допоміг жінці з дитиною — повернувшись зранку, завмер на порозі
Наступного ранку Назар уперше вийшов із дому в абсолютно новому для себе статусі. Перекинувши через плече об’ємну дитячу сумку з підгузками та пляшечками, він обережно ніс Остапа до машини. Їхньою метою була дитяча поліклініка на Русанівці — чоловік мусив переконатися, що здоров’ю знайденого малюка нічого не загрожує. Переступивши поріг кабінету, він одразу звернувся до лікаря.
— Доброго дня, Маріє Василівно. Я приніс Остапа на загальний огляд, — привітався він.
Літня жінка з неймовірно добрими, променистими очима тепло всміхнулася і простягнула руки до хлопчика.
— Ану ж бо, покажіться мені, що тут за маленький козак до нас завітав, — лагідно промовила вона, акуратно розгортаючи пелюшки.
Огляд тривав недовго, але був дуже ретельним. Педіатр перевірила рефлекси, послухала дихання і зважила немовля.
— Можете бути абсолютно спокійними. Усе в межах фізіологічної норми. Ваш хлопчик здоровий, мов той бичечок! — запевнила вона, роблячи записи в картці.
— Дякую вам, лікарю. Ви зняли камінь із моєї душі, — Назар із відчутним полегшенням видихнув, загортаючи Остапа назад у ковдру.
Повертаючись до своєї квартири, він усе чіткіше розумів масштаб змін. Коли Назар зайшов до вітальні, де легкий протяг ледь помітно колихав світлі фіранки, знадвору почувся звук автомобільного двигуна. Це приїхав Богдан. Друг, який ще не знав про кардинальні перевороти в житті свого партнера, по-хазяйськи відчинив двері з широкою, безтурботною усмішкою. Проте вона миттєво зникла, змінившись виразом крайнього шоку, щойно його погляд упав на Назара, який ніжно колисав немовля.
— Е-е-е… Коли це ти встиг стати батьком? — ошелешено видавив із себе Богдан, завмерши на порозі й забувши зачинити двері.
Назар тихо розсміявся і зробив кілька кроків назустріч, дозволяючи другу роздивитися малюка.
— Знайомся, це Остап. Скажімо так: його поява в моєму житті стала для мене не меншим потрясінням, ніж зараз для тебе.
Сівши на диван, Назар у деталях переповів події тієї дощової ночі: відчайдушну жінку під старою парасолькою на узбіччі, ранішню знахідку на кухонному столі та записку, яка змінила все. Богдан слухав, мов заворожений, лише час від часу крутячи головою і тихо вигукуючи: «Оце так поворот!». Він нервово проводив долонею по волоссю, намагаючись вкласти цю кіношну історію у своїй голові.
— Слухай, ти допоможеш мені знайти хорошу няню для нього? — запитав Назар, завершивши свою розповідь.
— Без питань! Тільки чур шукаємо струнку, високу і з гарним почуттям гумору! — голосно розсміявся Богдан, намагаючись розрядити атмосферу, хоча в його очах читалася безмежна повага до вчинку друга.
— Боюся, що зараз для мене на першому місці стоять зовсім інші критерії, — з м’якою усмішкою відповів Назар, дбайливо перекладаючи сплячого Остапа до новенької колиски.
Наступні кілька днів перетворилися на суцільний кастинг. Назар годинами вивчав рекомендаційні листи, читав резюме і проводив нескінченні співбесіди прямо у вітальні. Кандидатки змінювали одна одну: усі з педагогічною освітою, з курсами першої медичної допомоги, з ідеальними характеристиками. Але щоразу Назар відчував якийсь внутрішній дисонанс. Ніби все було правильно, проте душі в цьому не відчувалося.
— Я просто не можу збагнути, чому це настільки складно, — втомлено потер він перенісся, сидячи ввечері поруч із Богданом.
— Тому що ти підсвідомо шукаєш не просто найманого працівника. Ти шукаєш людину, яка стане частиною вашої маленької родини, — влучно зауважив Богдан. Назар лише мовчки кивнув, визнаючи кришталеву правоту друга.
Рішення прийшло наступного ранку, коли поріг його квартири переступила Софія Григорівна. Це була жінка з м’якими рисами обличчя та спокійною, майже цілющою енергетикою. За її плечима були десятиліття роботи у звичайних дитячих садках. Але вирішальним стало не це. Софія Григорівна невловимо нагадувала Назарові його покійну матір — той самий теплий, всерозуміючий погляд і тихий, оксамитовий голос, який у дитинстві здатен був розігнати будь-які страхи.
— Гадаю, Софія Григорівна — це саме те, що нам потрібно. Ідеальний вибір, — поділився Назар із Богданом після підписання договору.
— Ти маєш рацію. Остап у надійних руках, — підтримав його друг.
І справді, з появою цієї жінки атмосфера в домі кардинально змінилася. Тривога, яка постійно висіла в повітрі, почала танути. Назар уперше зміг спокійно видихнути і трохи відпочити, знаючи, що його син оточений щирою, непідробною турботою, поки він сам займається робочими питаннями.
Переконавшись, що побут налагоджено, Назар вирішив негайно взятися за юридичний бік справи. Він розумів, що бюрократична машина працює повільно, але був твердо налаштований зробити все за буквою закону. Зранку, зачинившись у своєму робочому кабінеті з видом на Русанівську набережну, він розклав перед собою чисті аркуші паперу і набрав номер головного юриста компанії.
— Доброго ранку, Тарасе Михайловичу! Це Ковальчук. Мені терміново потрібна ваша фахова допомога. Справа стосується оформлення опікунства над немовлям, — одразу перейшов до суті Назар.
— Доброго ранку, Назаре Івановичу! Звісно, я до ваших послуг. Введіть мене в курс справи, — голос адвоката миттєво набув ділового тону, почулося шарудіння блокнота.
Назар детально виклав усю хронологію подій: від нічної зустрічі під зливою до свого непохитного рішення стати офіційним батьком для Остапа.
— Ситуація зрозуміла, — зосереджено відповів Тарас Михайлович. — Почнемо з того, що нам потрібно оформити статус тимчасового опікуна. Лише після цього ми зможемо подати документи на постійне опікунство. Одразу попереджаю: готуйтеся до візиту інспекторів із соціальної служби. Вони будуть прискіпливо оцінювати ваші житлові умови та рівень доходів.
— Які реальні строки? Скільки це може зайняти часу? — уточнив Назар, роблячи помітки.
— Від кількох тижнів до кількох місяців. Усе впирається у швидкість роботи державних органів та наявність усіх необхідних довідок, — чесно пояснив юрист.
— Я хочу запустити процес уже сьогодні. Які мої перші кроки?
— За кілька хвилин я скину вам на пошту вичерпний перелік документів. Як тільки зберете весь пакет — одразу подаємо заяву і чекаємо в гості соцслужбу, — проінструктував Тарас Михайлович.
— Дякую вам. Я дуже ціную вашу залученість, — відповів Назар. Наявність чіткого плану дій завжди діяла на нього заспокійливо.
Решту дня він присвятив паперовій рутині, замовляючи необхідні довідки та виписки. Ближче до вечора він вийшов на кухню, де Софія Григорівна саме заварювала запашний трав’яний чай.
— Софіє Григорівно, як минув ваш день? Як почувається наш Остап? — запитав він, сідаючи за стіл.
— Він просто ангел, Назаре Івановичу. Ми вже чудово порозумілися. А ще я помітила, що він неймовірно любить, коли я співаю йому старовинні колискові перед сном. Засинає миттєво, — її очі світилися добротою.
— Це справді чудово. Я безмежно радий, що ви стали частиною нашого життя. Чесно кажучи, навіть не уявляю, як би я витягнув усе це без вашої допомоги, — відверто зізнався чоловік.
