«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…

Софія обома змерзлими руками жадібно обхопила гарячу чашку і міцно заплющила очі. Вона відчувала, як цілюще, рятівне тепло повільно розтікається по змерзлих пальцях, зігріваючи не лише її тремтяче тіло, а й зледенілу душу. Вони сиділи в абсолютній, неймовірно комфортній мовчанці. Вони просто спокійно слухали ритмічний барабанний дріб дощу і дивилися на спляче місто, що загадково, мов у казці, мерехтіло крізь суцільну пелену води на лобовому склі.

— Дякую тобі… щиро дякую, що приїхав і забрав мене звідти, — нарешті порушила цю тишу Софія. Її голос зазвучав набагато м’якше, чистіше, остаточно позбувшись тієї істеричної, надривної нотки розпачу.

— Я завжди приїду, якщо тобі це буде потрібно, — просто, без жодного пафосу відповів Ростислав. У цих кількох звичайних словах не було ані краплі сумніву, ані найменшого натяку на порожню, нічого не варту обіцянку.

Софія повернула голову і довго, з теплом дивилася на його спокійний, красивий і мужній профіль. Вона відчувала, як на чорному попелищі її зруйнованих, наївних ілюзій починає проростати щось абсолютно нове й кришталево чисте. Це ще не було велике кохання — для нього потрібен час, терпіння і повністю загоєні рани, — але це була тверда, непохитна віра в те, що вона дійсно зможе почати все з чистого аркуша.

Осіння злива за вікном поволі вщухала, перетворюючись на дрібну, прозору мряку. Перед Софією відкривався абсолютно новий життєвий шлях — поки що невідомий, чистий, мов білий аркуш паперу, але відтепер уже зовсім не такий страшний.