«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…
Вона підняла свої великі очі на свого нареченого — він широко, самовдоволено і переможно усміхався, міцно, мов власність, стискаючи її холодну руку у своїй. Вперше за весь цей нескінченно довгий, страшний і виснажливий тиждень їй наївно, по-дитячому здалося, що її розбитий на друзки світ нарешті, фрагмент за фрагментом, повертається на свої звичні, безпечні місця.
— Весілля все ж таки буде, — тихо, майже переможно, дивлячись на матір, сказала вона. Її голос помітно тремтів від того шаленого, неконтрольованого виру дуже складних і суперечливих емоцій, що зараз переповнювали її вщерть.
Софія без упину, наче загнаний у клітку звір, міряла швидкими кроками довгий, світлий коридор своєї квартири на Оболоні. Вона фізично, всім тілом відчувала, як кожен глухий, ритмічний удар її підборів об гладкий ламінат відлунює наростаючою, майже нестерпною напругою в грудях. Ті кілька коротких тижнів, що залишалися до визначеної, зафіксованої в запрошеннях дати весілля, тягнулися неймовірно, нестерпно повільно, наче густа, липка і чорна смола. Час, здавалося, набув власної свідомості і вирішив зіграти з її виснаженими, натягнутими мов струни нервами в якусь надзвичайно жорстоку, витончену садистську гру.
Після того пам’ятного, емоційного вечора їхнього примирення Антон буквально зі шкіри геть ліз, аби щодня довести свою абсолютну відданість і повернути її втрачену довіру. Він щодня, без вихідних, засипав її величезними, непідйомними букетами її улюблених квітів, регулярно купував невиправдано дорогі, масивні ювелірні прикраси, щогодини надсилав довгі повідомлення і невтомно, наче завчену мантру, повторював красиві слова про своє безмежне, вічне кохання. Він грав роль ідеального чоловіка без жодної помилки.
Але десь дуже глибоко в душі, на рівні якихось прадавніх тваринних інстинктів, Софія ніяк не могла позбутися нав’язливого, тривожного, липкого відчуття, що щось іде категорично, фатально не так. Його гучні, красиві слова звучали нібито щиро і правильно, його вчинки виглядали бездоганно, проте його очі… Його очі іноді, коли він думав, що вона не дивиться, видавали якусь темну, незбагненну і холодну тінь, яку вона ніяк не могла розгадати чи логічно пояснити. Ця ідеальність була надто задушливою.
Дівчина нервово, тремтячими пальцями поправила комір свого пальта і поглянула на яскравий екран смартфона — до запланованої, великої сімейної вечері у фешенебельному, дорогому ресторані на Подолі залишалося зовсім мало часу. Сьогодні обидві родини мали зустрітися у повному, розширеному складі, щоб остаточно, до найменших дрібниць обговорити всі фінансові та організаційні деталі майбутнього, грандіозного свята. Софія чудово усвідомлювала, що її запізнення в такий відповідальний, офіційний момент точно не залишиться непоміченим і викличе зайві питання.
Вона швидко знайшла в контактах і набрала номер матері.
— Мам, я трохи спізнюся, затори жахливі. Починайте без мене, не чекайте, — сказала вона в слухавку, з усіх сил намагаючись, щоб її дихання було рівним, а голос звучав максимально природно, буденно і спокійно.
Галина відповіла дуже м’яко, без жодного натяку на докір:
— Добре, Соню, нічого страшного в цьому немає, ми всі тут на тебе чекаємо. Не поспішай, не нервуй і будь дуже обережна на дорозі, якщо тобі ще треба щось терміново владнати.
Софія важко, з надривом зітхнула, відчуваючи таке рідне, заспокійливе тепло в маминому голосі, але липкі, холодні, мов лід, сумніви, що міцно оселилися в її серці, все одно не бажали відпускати свою жертву.
Коли вона нарешті вийшла з теплого під’їзду на вулицю, над містом уже остаточно стемніло. Густе, прохолодне повітря різко, майже агресивно пахло наближенням великого осіннього дощу, мокрим, брудним асфальтом і важкими вихлопними газами мегаполіса. Софія швидким, рвучким кроком прямувала до освітленої станції метро, щоб якнайшвидше дістатися Подолу. Раптом просто перед нею, немов містична, химерна примара з густого вечірнього туману, виринула згорблена старенька жінка в довгому, абсолютно безформному темному плащі.
Зморшкувате, пооране глибокими лініями обличчя незнайомки було блідим, мов пергамент, а глибоко посаджені, темні очі буквально горіли якимось диким, нездоровим, пронизливим вогнем тривоги. Не встигла Софія і оком змигнути чи відсахнутися, як кістлява, холодна рука старенької мертвою хваткою, наче сталевими лещатами, вп’ялася в її зап’ястя, болісно стиснувши шкіру крізь рукав пальта.
— Не йди на це весілля, дитино! Чуєш мене?! Негайно перевір машину свого нареченого! — просичала стара їй просто в обличчя. Її скрипучий, каркаючий голос помітно тремтів від якоїсь нелюдської напруги, а з рота виривалися хмарки білої пари.
Софія злякано, голосно зойкнула і різким, рефлекторним рухом, застосувавши силу, висмикнула свою руку з цього мертвого захвату. Її серце шалено, мов птах, забилося від несподіванки й моторошного переляку.
— Що ви таке взагалі кажете? Ви хто така?! — перелякано перепитала вона, відступаючи на кілька кроків назад, ближче до світла вуличного ліхтаря.
Але старенька більше нічого не пояснила. Вона лише пробурмотіла собі під ніс щось абсолютно незрозуміле, різко розвернулася і за кілька коротких секунд безслідно розчинилася в густій, сизій темряві вузького провулка, ніби її там ніколи, жодної секунди й не було.
Софія так і залишилася нерухомо стояти посеред мокрого тротуару, ошелешено кліпаючи очима і марно намагаючись бодай якось логічно осмислити почуте безумство. «Перевірити машину? Чому саме його машину? Звідки ця божевільна взагалі знає про моє весілля?» — ці панічні думки блискавкою, одна за одною проносилися в її голові, залишаючи по собі неприємний, колючий холодок, що неприємно пробіг уздовж усього хребта.
Зрештою, вона енергійно похитала головою. Софія змусила себе списати цей інцидент на звичайне осіннє загострення у міських божевільних, силоміць відігнала від себе це моторошне, темне передчуття і пришвидшила крок у бік метро, намагаючись не озиратися.
