«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…

Тремтячими, непокірними руками ледве впоравшись із замком, вона переступила поріг власної квартири і миттєво закам’яніла на місці. Густі, знайомі пахощі домашньої їжі химерно і нудотно змішувалися з різким, солодким ароматом дорогих квітів. Антон по-хазяйськи, неймовірно самовпевнено сидів на їхній невеликій кухні разом із її батьками.

Перед ним стояла велика тарілка з маминими фірмовими, рум’яними котлетами. Побачивши зблідлу Софію в коридорі, він миттєво, мов на пружинах, підскочив з-за столу, з гуркотом відсунувши стілець, і простягнув їй просто неймовірних, вульгарних розмірів, розкішний букет темно-червоних троянд.

— Софі… благаю тебе, пробач мені, — максимально драматично, з надривом у голосі промовила він.

Його темні очі відчайдушно, як у побитого, нещасного собаки, благали про другий шанс. Софія так і залишилася стояти в дверях кухні, фізично відчуваючи, як кухонна керамічна плитка під її ногами ніби хитається, мов палуба старого корабля під час дев’ятибального шторму. Антон невідривно, пропалюючи наскрізь, дивився на неї з виразом глибокого, майстерно зіграного мученицького каяття.

У його руках тремтів той велетенський букет бордових троянд, чий нудотно-солодкий аромат тепер здавався їй просто отруйним і задушливим. Її батьки, Галина й Василь, сиділи за обіднім столом абсолютно мовчки, наче паралізовані глядачі в партері, надзвичайно уважно спостерігаючи за цією сюрреалістичною, хворобливою сценою.