«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…

Софія щиро розсміялася у відповідь, не припиняючи своїх плавних, граціозних рухів.

— Це все ти! Ти мене заразила своєю шаленою енергією! — вигукнула вона, і її очі яскраво, як у дитинстві, загорілися непідробною радістю.

Тієї ж миті до них дуже невимушено наблизився високий, симпатичний хлопець із темним кучерявим волоссям — вочевидь, один із численних знайомих Сашка.

— Софі, я ж тебе чудово знаю, ти ніколи в житті не танцювала на таких тусовках! Давай зі мною, покажемо їм усім клас! — весело запропонував він, галантно простягаючи їй руку.

Олена заохочувально, з хитрою посмішкою підморгнула, і Софія, відкинувши всі свої останні сумніви, сміливо вклала свою долоню в його гарячу руку. Вона танцювала до знемоги, голосно сміялася і з кожною новою хвилиною все більше забувала про той важкий, чорний тягар, що ще вчора не давав їй нормально дихати.

Софія беззупинно кружляла посеред великої вітальні, розчинившись у галасливому натовпі. Вона відчувала, як гучна музика заповнює її зсередини до самих країв, нещадно витісняючи геть усі темні, болючі спогади, що причаїлися в куточках її зраненої душі. Кольорове світло від диско-куль і гірлянд химерними, швидкими відблисками миготіло на світлих стінах будинку, а безперервний гомін десятків голосів зливався з ритмом в один суцільний, потужний потік енергії.

Але через якийсь час цей шалений, безперервний шум почав фізично тиснути на її відвиклі від такого барабанні перетинки. У скронях з’явилася легка, пульсуюча втома, і дівчина раптом зрозуміла, що їй просто життєво необхідна коротка перерва й великий ковток свіжого, прохолодного кисню.

— Олено, я вийду на хвилинку на повітря, скоро повернуся! — гукнула вона просто на вухо подрузі, обережно пробираючись крізь розпашілу юрбу до великих скляних дверей тераси.

Олена коротко кивнула, не відриваючись від запального танцю, і Софія нарешті вислизнула на вулицю, у рятівну прохолоду.

Нічний осінній сад зустрів її неймовірною прохолодою і такою бажаною, неймовірно глибокою тишею. Трава під тонкими підборами її нових туфель була м’якою і злегка вологою від вечірньої роси, а темні, величні силуети старих фруктових дерев ледь помітно гойдалися від легкого, прозорого вітру. У безхмарному чорному небі яскраво мерехтіли холодні зорі. Софія набрала повні легені кришталево чистого повітря і повільно, із задоволенням видихнула, фізично відчуваючи, як останні залишки напруги залишають її втомлене тіло.

Її втомлений погляд вихопив із густої темряви невелику, надзвичайно затишну дерев’яну альтанку, що ховалася в найвіддаленішому кутку старого саду. Це було ідеальне, надійно відокремлене місце, де можна було хоча б на кілька хвилин сховатися від шаленого гамору юрби та вібруючих басів. Вона неквапливо попрямувала туди мокрою травою, але, підійшовши зовсім близько, з несподіванкою помітила, що дерев’яна лавка вже зайнята.

Там, у м’якій напівтемряві, сидів якийсь незнайомий хлопець. Він розслаблено тримав у правій руці напівпорожній прозорий келих і, здавалося, був повністю, з головою занурений у власні думки, меланхолійно вдивляючись кудись у нічну чорноту і зовсім не помічаючи її тихого наближення.

Софія мимоволі зупинилася на півдорозі, нерішуче переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, чи варто порушувати чужу самотність.

— Перепрошую… я тобі не заважатиму? — дуже обережно, ледь чутним шепотом запитала вона, про всяк випадок залишаючись стояти на безпечній відстані від входу в альтанку.

Хлопець повільно повернув голову на звук її голосу, і на його мужньому обличчі миттєво з’явилася надзвичайно тепла, абсолютно невимушена й відкрита усмішка.

— Ні, зовсім ні. Сідай, місця тут вистачить для двох, — спокійно відповів він, ввічливо посунувшись на край дерев’яної лавки, щоб звільнити їй достатньо простору.

Його глибокий, оксамитовий баритон звучав настільки приємно, врівноважено і гіпнотично, що Софія, остаточно відкинувши залишки сорому, тихо пройшла всередину і присіла на протилежний край холодної дошки.

— Я Софія, — коротко представилася вона, несміливо, з-під довгих вій зиркнувши на загадкового незнайомця.

— А я Ростислав, — привітно відповів він, злегка, на знак поваги кивнувши головою.

Тепер, коли її очі трохи звикли до густої темряви саду, вона змогла розгледіти його риси набагато краще. Густе, злегка хвилясте темне волосся, яке здавалося розкуйовдженим від осіннього вітру, виразні, напрочуд світлі очі, що ловили мінливі відблиски від далеких садових ліхтарів, і легка, акуратна щетина на точених, вольових вилицях.

Від усієї його постаті віяло таким монументальним, непохитним спокоєм, ніби та шалена, розпалена алкоголем вечірка, що вирувала всього за пару десятків метрів від них, його абсолютно не обходила. Здавалося, він взагалі існував у якійсь власній, паралельній реальності.

— Тобі теж раптом захотілося тиші й кисню? — прозорливо запитав Ростислав, роблячи зовсім невеликий ковток зі свого скла.