«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…
Софія із вдячністю взяла прозорий келих і зробила обережний, маленький ковток. Прохолодний, кислуватий смак свіжого лимона й терпкої м’яти приємно освіжив пересохле горло, а в зраненій душі несподівано, наче тепла хвиля, розлилася довгоочікувана, солодка легкість.
— Знаєш, ще не до самого кінця звикла. Але, можливо, саме в цьому і полягає вся суть процесу, — задумливо відповіла вона, не відриваючи погляду від свого оновленого відображення. — Я просто шалено хочу знову відчути себе живою.
Олена розуміюче кивнула і салютувала їй своїм келихом.
— Тоді саме за це ми зараз і вип’ємо! За тебе, Софі. За справжню, сильну і абсолютно вільну, — урочисто, мов тост на прийомі, промовила вона.
Пролунав тихий, дуже мелодійний дзвін дорогого скла, і дівчата щиро, в один голос розсміялися. Салон затишно гудів тихими, розміреними розмовами інших клієнток, а тонкий запах лаванди додавав цьому моменту якогось магічного, цілющого спокою.
Вони неймовірно тепло, обмінявшись компліментами, попрощалися з майстринями, залишивши на скляному столику адміністратора щедрі чайові, і вийшли з салону на вулицю. Осіннє сонце ще не встигло остаточно сховатися за нерівний горизонт міських дахів, і теплий, по-справжньому лагідний вечір обійняв їх легким, прозорим вітерцем.
Софія дуже зручно вмостилася на пасажирському сидінні Олениної машини, заплющила очі й глибоко вдихнула. Вона відчула, як та хронічна, вбивча напруга останніх, пекельних тижнів нарешті потроху відпускає свої жорсткі, сталеві лещата, дозволяючи дихати на повні груди.
— До вечора, моя красуне, — сказала Олена, коли її авто м’яко, майже безшумно загальмувало біля знайомого Софіїного під’їзду на Оболоні.
— До вечора, — відповіла Софія, виходячи з теплої машини з легкою, ледь помітною, але дуже щирою усмішкою на губах. Вона піднялася ліфтом до своєї квартири, обережно, щоб не пошкодити новий манікюр, тримаючи в руках яскраві паперові пакети з сьогоднішніми покупками. І саме в кабіні ліфта вона раптом чітко усвідомила одну неймовірно важливу річ: вперше за довгий, нестерпно болісний час їй дійсно, по-справжньому захотілося жити далі.
Увечері кімната Софії перетворилася на справжню, професійну гримерку. Вона стояла перед великим дзеркалом, максимально зосереджено наносячи легкий, ненав’язливий, але вишуканий макіяж. Кілька точних помахів щіточкою з тушшю, щоб підкреслити природну глибину її темних очей, крапля теплих персикових рум’ян на вилиці й ніжно-рожева, напівпрозора помада.
Нічого зайвого чи кричущого, але цього виявилося цілком достатньо, щоб ідеально підкреслити її природну, м’яку красу. Потім вона надзвичайно обережно одягла ту саму розкішну шовкову коралову сукню, яку вони вранці купили з Оленою, і взула витончені туфлі з дрібними, мерехтливими блискітками.
Відступивши на один крок назад, дівчина просто завмерла. З поверхні дзеркала на неї дивилася зовсім не та зломлена, заплакана і жалюгідна дівчинка, яка ще кілька днів тому повільно вмирала від зради Антона. Перед нею стояла хтось абсолютно нова, незнайома, впевнена і набагато сильніша. Її постава мимоволі, інстинктивно випросталася, напружені плечі розправилися, а в погляді з’явився той самий, давно загублений у рутині живий блиск. Хоча, якщо придивитися дуже уважно, десь на самісінькому дні її зіниць усе ще ховалася тонка, ледь вловима тінь пережитого, гіркого смутку. Але тепер ця тінь робила її погляд лише глибшим.
— Соню, доню… ти просто неймовірна! — пролунав від відчинених дверей щирий, захоплений голос Галини.
Мама нечутно зайшла до кімнати й лагідно, по-материнськи, намагаючись не зім’яти сукню, обійняла її за плечі. У її очах, які ще вчора були повні пекучих сліз материнського співчуття, сьогодні яскраво блищала непідробна гордість за свою дитину.
— Дякую, мамочко, — зворушено відповіла Софія, тепло усміхаючись крізь легке, приємне хвилювання, що вже лоскотало десь глибоко в животі.
— І куди ж зібралася така неземна краса? — з цікавістю запитала Галина, трохи схиливши голову набік і милуючись донькою.
— На вечірку до знайомих. Відчуваю, що мені просто фізично необхідно трохи відволіктися від цих стін і побачити людей, — чесно зізналася Софія.
