«Не йди під вінець, поки не перевіриш його авто», — порадила мені ворожка у дворі. Знахідка змусила її завмерти…
Пронизливий осінній вітер безжально шмагав вулиці Києва, заганяючи перехожих у теплі кав’ярні та під’їзди. Він був настільки вогким і крижаним, що, здавалося, мав єдину мету — пробратися під тонку тканину Софіїного тренча і дістатися до самісінького серця, аби заморозити його назавжди. Дівчина судомно схрестила руки на грудях. Її пальці побіліли від напруги, марно намагаючись захистити тіло від жовтневої холоднечі, а душу — від того всепоглинаючого, гострого болю, який саме в цю секунду розривав її на криваві клапті.
Шорстке, покручене першими нічними заморозками листя з шаленим шурхотом мчало тротуарами. Воно кружляло в якомусь хаотичному, приреченому танці під ногами, і Софії на коротку мить здалося, що це мертве листя таке ж безпритульне, розтоптане й загублене у великому місті, як і вона сама.
Вона йшла навпростець через парк Шевченка, навіть не розбираючи дороги. Ноги пересувалися автоматично, підкоряючись лише залишкам м’язової пам’яті. Велична, меланхолійна краса старезних каштанів та вивірені лінії паркових алей залишалися для неї абсолютно невидимими. Її широко розплющені, наповнені гарячими сльозами очі дивилися не на перехожих, а кудись глибоко всередину себе. Туди, де намертво, ніби випалена розпеченим залізом, закарбувалася одна-єдина, нищівна сцена.
Лише якусь годину тому вона квапилася на Поділ, до квартири Антона. Її серце тоді калатало від тривоги, зриваючись із ритму через його дивне, глухе мовчання після їхньої вчорашньої сварки. Сварки, яка ще вранці здавалася такою дріб’язковою і смішною. Софія летіла сходами вгору, щиро переконана: з ним точно щось трапилося, йому погано, він захворів і конче потребує її присутності. Але те, що відкрилося її погляду за до болю знайомими вхідними дверима, в одну коротку мить перевернуло, розтоптало і перетворило на радіоактивний попіл увесь її світ.
Софія до болю, до кольорових плям стиснула повіки, намагаючись прогнати це токсичне видіння, та воно лише набуло ще більшої різкості. Двері відчиняються, а на порозі стоїть вона. Абсолютно незнайома дівчина. На ній немає нічого, окрім напівпрозорої мереживної білизни, а на обличчі застиг той лінивий, зверхньо-недбалий вираз жінки, яку щойно відірвали від ліжка. А трохи позаду, у напівтемряві коридору, ніби врослий у підлогу, завмер сам Антон. Його волосся ще блищало від вологи після душу, а вузькі стегна недбало обгортав пухнастий махровий рушник, який Софія сама ж йому і подарувала.
— Як ти міг?.. — ця фраза глухо пульсувала в її скронях, зривалася з пересохлих, покусаних губ, повторювалася в такт крокам, наче остання мантра приреченої на страту. Вона чіплялася за ці три слова, щоб остаточно не збожеволіти й хоч якось утримати рівновагу на непокірних ногах.
Це не було простою, банальною зрадою. Це відчувалося так, ніби їй просто в хребет з усього розмаху всадили іржавого, тупого ножа, а потім ще й провернули його кілька разів, з насолодою розриваючи на криваве шмаття всі її мрії, спільні плани та світлі надії. До їхнього весілля залишався рівно місяць. Один короткий, стрімкий місяць до того дня, коли вони перед усіма мали стати сім’єю. Вона беззастережно, наївно довіряла цьому чоловікові. Вона бачила в ньому непорушний фундамент свого майбутнього, ту саму монолітну стіну, за якою можна надійно сховатися від будь-яких життєвих ураганів.
А тепер цей фундамент виявився гнилою трухою, і все її впорядковане життя розсипалося на дрібний порох, мов картковий будиночок під безжальним поривом вітру. Софія тихо, здавлено схлипнула, закривши рот долонею. Вона абсолютно не розуміла, в який бік їй тепер іти, як змусити легені набирати повітря і як взагалі існувати далі. Ноги самі несли її вперед, подалі від того проклятого подільського двору.
Раптом у глибокій кишені пальта нервово, немов жива істота, завібрував смартфон. Дівчина мляво, ніби крізь густий сон, дістала його холодними пальцями. На яскравому екрані рятівним маяком висвітилося рідне ім’я: «Мама». Галина завжди володіла цим магічним даром — знаходити потрібні слова, заспокоювати одним лише м’яким тембром свого голосу. Але сьогодні Софія з жахом усвідомлювала: жодні, навіть наймудріші слова у світі не здатні загоїти цю рвану рану.
Вона провела великим пальцем по склу екрана.
— Мам… весілля не буде, — її голос одразу ж зірвався на жалюгідний, здавлений хрип, і гіркі сльози, що так довго стояли в очах, нарешті прорвали невидиму греблю, нестримним потоком покотившись блідими, змерзлими щоками.
— Соню, дитино моя, що сталося?! Чому? — голос Галини миттєво наповнився тією гострою, пронизливою материнською тривогою, що вже межувала з неприхованою панікою.
