«Мені страшно, тату!» — ці слова сина по телефону стали для мене поворотним моментом…

Поки вони крокували до позашляховика, де вже чекав Фелікс, Сергій краєм ока оглянув дитину. З-під задертого рукава шкільної куртки визирав застарілий жовтуватий синець. Лють новою хвилею вдарила в груди, але назовні не прорвалося нічого, крім абсолютного спокою.

— Тепер ти в повній безпеці, — сказав він синові, сідаючи в машину. — Більше жодна жива душа тебе не скривдить. Ніколи.

Команда рушила до заміського готельного комплексу, що ховався неподалік від жвавої траси. Влад передбачливо забронював його ще під час дороги. Спецпризначенці винайняли чотири суміжні номери на самому відшибі території, миттєво перетворивши їх на захищений оперативний штаб. Гриша встиг підвезти туди додаткову техніку, апаратуру для шифрованого зв’язку та провізію, якої цілком вистачило б на тиждень повної автономії.

Тимко сидів на широкому ліжку, з неабияким апетитом поглинаючи теплу піцу. Поруч влаштувався Віктор, який гортав на екрані телефону фотографії своїх малих доньок і розповідав хлопчикові якісь кумедні історії. Сергій тим часом вийшов на прохолодний балкон, де вже чекали Влад із Богданом.

— Шаповал щойно отримав дзвінок із ліцею, — швидко доповів Влад. Він уже встиг налаштувати перехоплення частот місцевого відділку поліції. — Начальник відправляє черговий патруль за адресою Томи.

— Чудово, — кивнув Сергій. — Нехай імітують бурхливу діяльність. Ми поки що залишаємося в глибокій тіні. Але на сьогоднішню ніч я хочу мати вичерпну картину по тому складському комплексу. Повне візуальне спостереження. Хто приїжджає, які машини їдуть, що саме вони вантажать.

Коли ніч щільно вкрила місто, Сергій та Фелікс особисто вийшли на розвідку. Склади Воронова ховалися в самому кінці глухої промислової вулиці. Територію оперізував високий бетонний паркан із клубками колючого дроту по верху. Всі підходи прострілювалися об’єктивами камер, проте це були недорогі комерційні моделі. Для людей, які роками працювали в сліпих зонах ворожих об’єктів, обійти їх не становило жодної проблеми.

Вони ковзали в темряві беззвучно, немов привиди, використовуючи навички, доведені до абсолютного автоматизму. Зайнявши зручну височину метрів за п’ятдесят від периметра, спецпризначенці припали до окулярів тепловізорів.

— Бачу шість теплових сигнатур всередині, — ледь чутно прошепотів Фелікс. — Пожвавлення біля вантажної рампи. Схоже, пакують серйозну партію.

— Чорний товар, — погодився Сергій. — Готують до відправки.

Поки розвідники вели спостереження, металеві ворота роз’їхалися, пропускаючи на територію три автомобілі: преміальний позашляховик, солідний седан та старий, добряче пошарпаний пікап. З салонів вийшли люди. Сергій миттєво впізнав по орієнтуваннях Руслана та Жеку Барабашів. А за мить із найбільшої машини неквапливо, по-господарськи вибрався сам Артур.

Сергій ретельно вивчав його досьє на екрані, але побачити цього негідника наживо виявилося зовсім іншим випробуванням. Артур був високим, налитим силою чоловіком, у дорогому брендовому одязі, з гладко зачесаним назад волоссям. Кожен його рух кричав про нахабство істоти, яка жодного разу в житті не відповідала за власні вчинки. Це був той самий чоловік, що смів піднімати руку на його сина.

— Тримайся, командире, — прошепотів Фелікс, фізично відчувши, як тіло Сергія закам’яніло, готуючись до незворотного.

Вони продовжували нагляд ще дві години, скрупульозно фіксуючи кожну деталь на камери з далекобійною оптикою. Організація процесу на складі вражала своїм професіоналізмом: жорсткий розподіл обов’язків, обережне пакування товару, ешелонована охорона. Перед ними працювали не дрібні бариги, а серйозний кримінальний синдикат.

Коли розвідники вже готувалися зніматися з позиції, телефон у кишені Сергія вібрував коротким імпульсом. Повідомлення від Влада: “Увага. Дві машини на високій швидкості йдуть у ваш квадрат. Негайно відходьте”.

Спецпризначенці миттєво розчинилися в гущавині нічного лісу. Вони дісталися своєї замаскованої машини рівно в ту секунду, коли фари невідомих позашляховиків сліпуче різонули темряву позаду них. Хтось із охорони периметра або помітив їх, або інтуїтивно відчув чужу присутність.

— Вони починають помітно нервувати, — кинув Фелікс, коли їхня автівка мчала порожньою трасою в бік готелю.

— Це просто чудово. Люди на нервах завжди роблять фатальні помилки, — кивнув Сергій.

Але його мозок уже працював над наступною фазою операції. Вони зібрали достатньо критичної маси розвідданих. Настав час безжально тиснути.

Наступного ранку Сергій ініціював три ключові телефонні розмови. Перший дзвінок був спрямований безпосередньо до Головного управління Державного бюро розслідувань у столиці. Він чітко представився, продиктував номер свого військового квитка і виклав факти щодо функціонування масштабної мережі нелегального трафіку, яка діяла за повного сприяння корумпованої поліцейської верхівки.

Слідчий на тому кінці дроту відповідав сухо і з відчутним скепсисом. Аж до того моменту, поки Сергій не згадав про наявність залізобетонних фотодоказів та відеозаписів із дрона у високій роздільній здатності.

— Я можу організувати вам зустріч із нашими оперативниками сьогодні після обіду, — тон посадовця миттєво змінився на діловий.

— Нехай їх буде двоє, — відрізав Сергій. — І обов’язково залучіть до розмови когось із профільного управління Служби безпеки.