«Мені страшно, тату!» — ці слова сина по телефону стали для мене поворотним моментом…
Сергій обвів важким поглядом свою команду. Це були люди, з якими він неодноразово крокував у самісіньке пекло і завжди повертався назад.
— Першочергове завдання — школа. Забираємо Тимка і перевозимо в безпечне місце. А потім ми почнемо розбирати їхню гнилу імперію на найдрібніші гвинтики. Крок за кроком. Робитимемо це з розумом: фіксуємо кожен доказ, кожну тіньову зустріч. Збираємо залізобетонну юридичну базу. А коли ці діячі прийдуть за нами — а вони стовідсотково прийдуть, — ми зустрінемо їх за всіма правилами гостинності.
— А якщо вони не залишать нам вибору? — ледь чутно поцікавився Віктор.
Очі командира стали холодними, як січнева крига.
— Тоді ми вирішимо це питання саме так, як звикли вирішувати на лінії фронту.
Будівля обухівського ліцею виявилася масивною цегляною спорудою, обнесеною доглянутими спортивними майданчиками та акуратно підстриженим чагарником. Близько другої години дня Сергій впевнено переступив поріг головного корпусу. Він прийшов сам. Звичайний повсякденний одяг — потерті джинси, зручна флісова кофта та легка куртка — робив його схожим на середньостатистичного батька, який просто заїхав по дитину.
— Чим можу вам допомогти? — ввічливо поцікавилася секретарка, приємна на вигляд жінка років п’ятдесяти.
— Моє ім’я Сергій Коваль. Я батько Тимофія Коваля. Мені необхідно забрати сина з уроків раніше. Термінові сімейні обставини.
Пальці жінки звично застукали по клавіатурі комп’ютера.
— Будь ласка, ваш паспорт. Я маю перевірити, чи внесені ви до списку осіб, яким дозволено забирати дитину зі школи.
Сергій мовчки поклав на стіл документи. Секретарка уважно звірила дані, потім перевела погляд на екран монітора, і між її бровами залягла стурбована зморшка.
— Мені дуже незручно, пане Ковалю, але вашого прізвища немає у переліку. Дозвіл забирати Тимофія має виключно його мама та… — вона трохи зам’ялася, помітно ніяковіючи, — та пан Барабаш.
— Я його рідний батько. Згідно з рішенням суду, ми маємо право спільної опіки.
— Я все чудово розумію, але посадові інструкції суворі. Якщо мама Тимофія зараз зателефонує і підтвердить…
Сергій ледь помітно нахилився над її столом. Його голос лунав тихо, проте вньому бряжчала така нещадна сталь, що жінка інстинктивно втиснулася у спинку крісла.
— Шановна, вчора мій син зателефонував мені і зізнався, що з нього систематично знущаються. Я приїхав сюди з передової, щоб захистити свою дитину від небезпеки. Ви маєте повне право викликати поліцію, я навіть буду вам за це щиро вдячний. Але я не зроблю жодного кроку з цієї будівлі без свого сина.
Обличчя секретарки вмить зблідло. Вона чудово пам’ятала ті страшні, багряно-жовті синці на тоненьких руках Тимка. Два тижні тому вона особисто писала заяву до Служби у справах дітей. І не відбулося абсолютно нічого. Їй надійшла суха відписка, що ситуація з’ясовується.
— Зачекайте хвилину, я запрошу директорку, — ледь чутно прошепотіла вона.
Жанна Андріївна, директорка ліцею, була жінкою суворої вдачі, яка віддала шкільній системі майже чотири десятки років. Вона уважно і без зайвих емоцій вислухала Сергія, ретельно вивчила його військовий квиток і паспорт. Її рішення було швидким.
— Я віддам вам дитину, — твердо промовила освітянка. — Але прямо зараз я телефоную до відділу ювенальної превенції та соціальних служб. Ця історія зайшла надто далеко, щоб я продовжувала закривати на неї очі.
— Я б і не очікував від вас іншого рішення, — з повагою кивнув Сергій. — Дякую вам.
За двадцять хвилин двері класу відчинилися, і в коридор вийшов Тимко. Побачивши батька, хлопчик наче приріс до підлоги на якусь мить, не вірячи власним очам, а потім з усіх ніг кинувся до нього. Сергій підхопив малого на руки, притиснув до грудей і фізично відчув, як це крихке тільце б’є велика, неконтрольована дрож.
— Ти приїхав… — прошепотів син, ховаючи обличчя в батькове плече.
— Завжди, синьку. Я завжди до тебе приїду.
